Два крила однієї пісні

 

Yaremchuki_Kraschi-pisniДмитро та Назарій Яремчуки: два крила однієї пісні

Спілкувалась Оленка Коломийська

 

 

Вони такі різні та водночас дуже схожі: щирі, енергійні, відкриті. Завжди разом – як у житті, так і на сцені. Знайомтеся: брати Дмитро та Назарій Яремчуки – заслужені артисти України, справжні сини свого незабутнього батька Назарія Яремчука-старшого. Продовжуючи справу всього його життя, вже 20 років дарують людям українську пісню, не зраджуючи їй ні на мить.

Мені вдалося поспілкуватися з братами, коли у них саме була перерва між гастролями, та дізнатися про творче життя та плани на майбутнє, послухати родинні спогади.

Нещодавно Ви їздили у великий тур, розкажіть про нього докладніше.

Дмитро: Настали буремні непрості часи, тому ми змушені відкладати інші заплановані заходи. Натомість майже рік триває наш великий концертно-мистецький тур «Моя Україна – велика родина». Вже побували у багатьох містах: Києві, Житомирі, Харкові, Полтаві, Черкасах. З 22 квітня були з концертами у країнах Європи: Португалії, Іспанії, Франції, Італії, Чехії, Швеції; і вже восени збираємося у США. Мета туру – ствердження української національної та патріотичної свідомості в суспільстві піснею, в якій звучать теми любові до рідної землі, країни, родини, сім’ї, матері. Вони – лейт-мотив наших концертів.

Назарій: Тур не має якогось обмеження в часі. Нам телефонують організатори, запрошують, так додаються нові місця. Ми раді, що наша праця потрібна, свідченням того є повні зали. Стараємося внести свою лепту. (прим. Значна частина коштів, вилучених за концерти, йде на потреби поранених АТО)

Скептики кажуть, що, коли в країні війна, не час співати…

Назарій: А коли час? Під час війни люди, як ніколи, спраглі за піснею, адже вона супроводжує кожного від колиски і до могили. Саме вона втішає у нелегких життєвих обставинах, єднає людей, дає змогу відпочити душею. Коли ми недавно їздили у Волноваху, сповна відчули, наскільки бійцям потрібна українська пісня. Тому і співаємо – не хочемо залишатись осторонь народного горя і болю.

[youtube]http://www.youtube.com/watch?v=sYX40sLnhaQ[/youtube]

Через події Майдану минулого року ви відклали свій фестиваль «Родина», а як буде цього року?

Дмитро: Саме слово «фестіво» означає «весело». Будьмо відверті: причин для веселощів у нас ще нема. Але віримо, що будемо святкувати перемогу добра над злом. Тоді й повернемось до фестивалю.

Назарій: Організація такого широкомасштабного дійства потребує близько року підготовки. Це буде десятий фестиваль, ювілейний, тому плануємо провести його в іншому форматі. Та не розказуватиму наперед, бо, сподіваюсь, що він все ж відбудеться незабаром і успішно.

Як виникла ідея фестивалю на честь батька?

Дмитро: Ідея виникла у Назара, а я, відверто кажучи, був проти. Це ж стільки клопотів, зусиль, емоцій, фінансів зрештою! Та Назар настояв на своєму.

На сцені ви завжди вдвох. Чи виступали коли-небудь окремо?

Назарій: Буває, але нечасто – коли на один день припадає два запрошення і організатори погоджуються, щоб ми розділилися. Та переважно нас хочуть бачити разом як родинний дует.

У дитинстві були такими ж дружними чи, як всі хлопці, чубилися?yaremchuky

Дмитро: Ми росли спокійними – так батьки розповідали. Були, звичайно, якісь дрібні сварки, кожен мав окремих друзів, бо все-таки рік різниці, але дуже швидко ми зрозуміли, що повинні підтримувати одне одного. Ми – результат виховання своїх батьків, тому інакше і не могло бути.

Якось ви сказали, що були «гастрольними дітьми»…

Назарій: Тато і мама працювали у державній структурі, тому не мали права відмовлятись від концертів. У філармонії був затверджений графік. Іншого способу творчого життя просто не існувало. Та нас часто брали на гастролі із собою. Нам це було цікаво: засинати на стільчиках у гримувальній кімнаті, тривалі переїзди. Нині, коли приїжджаємо на концерти, згадуємо зали, де бували в дитинстві.

У вашій родині ім’я Назарій стало традицією. Дідусь, батько, брат…

Дмитро: Я свого сина назвав Назарієм, бо його хрестили на Назарія. Є ж небесний покровитель країни, міста, кожної людини, а є небесний покровитель роду, то, мабуть, наш покровитель святий Назарій.

Хто автор ваших пісень?

Дмитро: Ми виконуємо майже всі пісні, які написав брат. Але є в репертуарі й ті, що співав батько. Їх небагато. Це ті, які всі знають і співають: «Стожари», «Родина», «Червона рута».

Люди просять виконувати пісні батька?

Назарій: Просять. У Детройті на різдвяну програму організатори попросили нас поставити виключно свої нові пісні. Зал їх сприймав дуже тепло, та раптом із залу лунає: «Родина!» Що тут вдієш? Треба співати! Люди ж прийшли на концерт відпочити душею. Ми не просто вийшли відспівати свою програму! Концерт – це, насамперед, зустріч із глядачем.

Дмитро: Чесно скажу, не завжди задовольняємо всі побажання слухачів, але намагаємося. Іноді хтось як сяде в перший ряд і нумо мені підспівувати – так увесь концерт разом і відпрацюємо. Вже цю пісню, думаю, точно буду співати один, та де тобі!

Часто передають квіти для нашої мами, або для тата… Хоч іноді довезти їх йому на могилу неможливо, та все одно гріє душу думка, що не забувають.

Вам ніколи не закидали: їм легко пробитися на велику сцену, бо вони сини Яремчука?

Назарій: Це постійно говорять! Всі думають, що все далося автоматично, та це не так. Батькове ім’я – це високий рівень, якому потрібно відповідати. Це велика відповідальність. Звичайно, на початках нашої кар’єри, багатьом було цікаво подивитися, що ж з себе представляють сини Яремчука, та щоб протриматись 20 років на сцені, нам день у день потрібно було працювати.

Дмитро: В школу ходили, казали, що у нас оцінки «по блату», і в музичній школі, і в училищі – та ж історія. Пригадую, якось пів музичного училища зібралось у довжелезну чергу за стипендією. Всі стоять, й ми собі стоїмо. І тут чуємо: «Ти диви, і Яремчуки в черзі! Нащо їм та стипендія?!»

Ким хотіли бути в дитинстві? Чи відразу вирішили піти дорогою батька?

Назарій: Батьки наполягали, щоб ми в дитинстві займалися музикою, бо це розвиток, це світогляд. А ми, як всі діти, бувало, лінувались. Про майбутню професію тоді ще не задумувались, все було на межі якоїсь хлопчачої фантазії.

Дмитро: Я ще розмірковував чи юриспруденцією займатись, чи на економічний іти, але тато тоді сказав: «Знаєш, у тебе є талант до музики. Я б тобі радив вступати в музичне училище, щоб ти мені потім не сказав, що я старший, мудріший, а не допоміг тоді визначитися. А потім сам вирішиш.»

yaremchukЦього року сумна річниця – 20 років, як не стало Назарія Яремчука…

Назарій: На жаль, є речі, які від нас не залежать, які ми повинні приймати таким, як вони є. Як можна не прийняти день чи ніч? Потрібно прожити це, осмислити і змиритися, віднайти у душі спокій.

Дмитро: Я досі не відчуваю, що батька нема. Він постійно у моєму серці. Коли народився мій син, тоді я, мабуть, відчув те, що відчував до мене батько. Іноді до сліз пробиває, що він не може побачити свого онука. Та вірю, що наше життя не завершується земним, колись будемо разом.

Розкажіть, яким він був?

Назар: Він вкладав у нас всю свою любов, бо сам рано втратив батьків. Проводив увесь вільний час. У нас була повноцінна справжня родина. Батько був дуже світлим, добрим, щирим… Ніколи не кривив душею.

Дмитро: Іноді бував строгий. Мені тоді здавалось, що аж занадто. Тоді я ображався, а тепер його розумію. Як хотів покарати за якусь провину, стримувався і казав: «З тобою так не можна, з тобою треба розмовляти». На нього Назар характером схожий. Іноді піймаю погляд, зовсім як у тата. А він мені каже, що то я на тата схожий.

Що для вас успіх?

Дмитро: Головне в житті людини, щоб все було в гармонії. Класти на вівтар кар’єрного успіху абсолютно все – це не той шлях. Завжди потрібно залишатися людиною, тоді можна відчути прості, але водночас геніальні речі, без яких життя нічого не варте. Для мене важлива не тільки кар’єра, хочу бути щасливим батьком, чоловіком, просто людиною.