Купи коралі, щоб женихи не йшли далі.

Мода – панянка примхлива, але й дуже сентиментальна, тому вже не один рік поспіль модниці байдужіють до золота-діамантів і все частіше красуються в прабабусиному кораловому намисті, надягаючи його не тільки на свято. Давні українські прикраси й досі ваблять своїм різноманіттям: червоні, як кетяги калини, намиста, різнобарвні гердани й силянки, поважні дукачі та згарди.

DSC_3559_

Про багатство автентичних прикрас нам розповіла Ольга-Маковія Троян – майстриня і власниця «Прикрасної майстерні МАКОВІЯ», яка знає про намиста все.

Звісно, деякі прикраси не годилось показувати про людське око (наприклад, натільний хрестик), проте решту своїх скарбів жіноцтво надягало поверх одягу, демонструючи свій достаток і … прихильність чоловіка. Кажуть, що кілька низок коралів коштувало як пара волів. Та куди було бідоласі подітись, коли його Марічка тихо зронить скупу сльозу: «Не кохаєш ти мене, Йване, зовсім не кохаєш… А Ганьку чоловік любить – аж 12 рядків коралів купив ще й дукач!»

   Не лише молодиці, навіть літні жінки ходили з низкою на шиї, переважно темних відтінків. І, звісно ж, доброго намиста козак дарував коханій дівчині, щоб здобути прихильність. Правда, у будень при роботі найдорожчі коралі, боячись порвати й погубити, дівка чи молодиця на шиї не носила – приберігала до свята. «Бувало, одягали аж до 2 кг намиста відразу, вважаючи, що більше – то краще», – каже Ольга.

 

   Виявляється, українки називали «коралями» не тільки справжнє коралове намисто, яке привозили чумаки з теплих морів – Червоного чи Середземного, а майже будь-яке. Видів його було сила-силенна: зі «щирого» коралу, зі скла, натурального каменю і перламутру, а заможніші жінки могли дозволити собі навіть перли. «За Союзу в моду увійшли дерев’яні намиста, нібито етнічні. Насправді, у давнину дерев’яних ніхто не носив», – розповідає Маковія.

Смальта, «венеційка» й дуте скло

 

   Багатством кольору та форм дивували намиста зі смальти – гутного скла, яке у деяких місцевостях називали «камінним” та “сірим” намистом. «Це була імітація коралу, бо зблизька від справжнього його легко відрізнити за характерними рисочками. Звідси і ще одна назва – «австрійська штамповка»», – розповідає Ольга.

   Дуже цінували на Західній Україні «венеційське скло» – подовгуваті, овальні, круглі намистини з дрібним майстерно виконаним малюнком. Його, як ви, напевно, здогадалися, привозили з Венеції, Мурану. «Потрібно було вчитись аж 16 років, щоб потрапити туди в науку. Це була родинна таємниця, яку передавали тільки з покоління в покоління. Процес виробництва був дуже небезпечний, тому й такий таємничий, – говорить майстриня, – зараз трапляється «венеційка», схожа на давню українську, яка родом з … Африки. Кажуть, що саме туди відправляли бусини вищого сорту, тоді як в Україну – нижчого».

   Пізніше в моду входять грановані скляні намистини зеленого чи червоного кольору, подекуди навіть прозорі. З’являється й гутне скло червоного або насиченого бордового кольору – такі собі «бочечки», які зараз деколи можна знайти в старих скринях. Це вже не імітація під корал, як колись.

   Намисто з дутого скла носили на Черкащині, Київщині, Львівщині, Івано-Франківщині та інших областях. На відміну від смальти, такі намистини були порожні всередині. «Чимось нагадуючи ялинкові гірлянди радянських часів, намисто з дутого скла було хоч і легким, але водночас деже крихким і недовговічним, тому воно не надто високо цінувалося», – розповідає Ольга.

коралі

Рідкісна краса: старовинний бурштин та баламути

 

   Панянки з Київщини і Рівненщини носили намиста з бурштину: кілька низок коралу (або й багато – хто скільки мав) і знизу низка великих бурштинових гранованих намистин. «Бурштин був завізний, ймовірно, з Калінінградського регіону, бо наш рівненський переважно зеленкуватого чи жовтого кольору, тому він і цінувався», – каже майстриня.

   Вам дуже пощастить, якщо натрапите на справжні баламути – особливе перламутрове намисто, що «баламутить» душу своєю красою та про яке й зараз серед знавців точаться суперечки. Баламути, популярні на Вінниччині та Одещині, вирізали з перламутру, утвореного понад 25 мільйонів років тому з решток черепашок-перлівниць. “Думка, що баламути зустрічалися тільки на території України, помилкова, адже схожі намиста носили, наприклад, у Молдові. Антикварний перламутр зустрічається в Мексиці, Тайвані, а в Італії його здебільшого використовували для інкрустації ікон та виготовлення вервиць”, – розповідає Ольга-Маковія.

DSC_4243_

 

Дукачі, салби, згарди…

 

   Доволі популярною шийною прикрасою у старовину була звичайнісінька монета – дукач, носити яку на шиї було справжнім мистецтвом. Її одягали в спеціально виготовлену оправу, оздоблювали «бантом», доробляли вушко, чи просто пробивали дірочку, а тоді пов’язували стрічкою під шию чи перенизували намистинами. Переважно дукачами ставали монети, що ходили того часу на певній території: на Центральній Україні і, приміром, на Слобожанщині це були російські монети, на Західній – польські та австрійські. «За малюнком та формою банта дукача простіше, ніж навіть по сорочці, визначити, звідки він”, – запевняє Ольга Троян.

   Жінки на Західній Україні були небайдужими до салби – цілої пригорщі монет, нашитих рядками на тканину. Ореолом таємничості оповиті згарди – давні гуцульські шийні прикраси у вигляді хрестів, поєднаних у намисто металічними перетинками. «Кількість монет чи хрестів – це особливість кожного регіону, села, деколи навіть окремої родини. Часто зустрічаємо 7 або 12 низок намиста чи окремих монет, адже ці числа здавна вважались важливими, містичними», – зазначає майстриня.

 

Коралі носити – вік здоровою жити

 

   «Намисто – це не тільки ознака статусу і свідчення добробуту, а ще й потужний оберіг, що захищає душу жінки, збирає в себе негативну енергетику ззовні, накопичує її, працюючи щитом», – переповідає давні вірування Ольга-Маковія. Звідси, від наших бабусь, і поради, як носити шийні прикраси. Вважається поганою ознакою носити чуже намисто, не нанизавши його заново, а корали слід ще й потримати у солоній воді. Якщо нитка на прикрасі порвалася, то не можна її просто зв’язувати докупи, тільки знову ж таки перенизати. Зняти вроки, позбутися поробленого чи просто оновити захисний потенціал намиста можна, закопавши його під деревом на нетривалий час.

 

   Отож, бажаємо кожній панянці багато низок доброго намиста і щоб воно носилося – не зносилось і ніколи не рвалось!