Казка “Як снігова хмаринка заблукала”

Як снігова хмаринка заблукала

Цілу зиму маленька хмарка працювала не покладаючи рук. Раз у раз літала до безкрайого глибокого моря, набирала там удосталь води, а тоді, пролітаючи над холодною північчю, ліпила з краплин тендітні сніжинки. Де тільки не побувала хмаринка, куди тільки не приносила сніг на радість дітворі!

Якось хмаринка дуже натомилась і вирішила трохи перепочити. Зачепилася вона за маківку височезної сосни, щоб годинку подрімати, але минали дні і тижні – хмарка спала й спала.

Прокинулася вона аж тоді, коли сніжинки почали невдоволено дзвеніти:

— Коли ми врешті кудись долетимо?! Скільки можна спати?

Стрепенулася хмаринка і чимдуж, щоб втрачений час надолужити, почала рясно посипати пухнастим снігом поля, ліси, міста і села. Хмаринка так поринула в роботу, що навіть не позирала на землю. Вона безустанку сіяла сніг і не здогадувалася, що там, унизу, вже зовсім не раді йому.

Заєць, котрому дуже не хотілося скидати весняну сіру шубку і знову одягати білу зимову, дивився на кучугури снігу і, зганяючи з носа лапаті сніжинки, дивувася:

— І відкіля в середині березня цей сніг? Невже зима заблукала?

— Ой, леле! Померзнуть мої пташенята! – бідкався шпак. Ще вчора він висвистував на яблуні ніжні співанки своїй шпачисі, яка висиджувала трійко яєць, а сьогодні перше пташенятко вилупилось. Воно тремтіло від холоду під маминим крилом.

— Під снігом пропадуть, мабуть, усі квіти! Де нам тоді збирати нектар? – перелякано загуділи лісові бджілки.

— Нема чого наперед сльози проливати! – заспокоювала їх пухнаста білка. – Ти, зайцю, найпрудкіший, то біжи по весну. Вона допоможе. А я поки подивлюсь, що там нагорі коїться.

Не гаючи часу, білка, стрибаючи з гілки на гілку, дісталася до самої верхівки сосни. Бачить вона, що цього клопоту наробила одна-однісінька маленька хмарка.

— Хмарко, зупинись! – загукала білка. – Не треба більше снігу, бо ти нас і все живе поморозиш.

Зупинилася хмаринка, поглянула навколо і аж за голову схопилась: це через неї увесь ліс ледь не загинув!

— Що ж мені тепер робити? – розгубилась хмарка. – Невже я нікому тепер не потрібна?

Тут якраз і весна підоспіла. Де не ступить вона, сніг тане, листя зеленіє, квіти знову голівки піднімають. Усміхнулася весна, обхопила сумну хмарку теплими обіймами й легко підштовхнула знову в небо:

— Лети, маленька! Поливай спраглу землю теплим дощиком!

Хмаринка подякувала і помандрувала далі. Там, куди вона приносила дощ, земля вдячно цвіла пишним цвітом. Ніхто більше не сварив маленьку хмаринку – всі радісно зустрічали її.

Калина Дячук