Івона Костина: про себе, Майдан, ветеранів

Вона разюче відрізняється від багатьох ровесників: енергійна, впевнена, постійно в русі. Поки деякі 20-літні лише починають шукати свій шлях у житті, Івона Костина вже знайшла. Дівчина була активним учасником Майдану, неодноразово їздила в зону АТО, а зараз вона заступник голови організації допомоги ветеранам “Побратими”, яка проводить тренінги з «Бодинаміки» - тілесно-орієнтованої терапії за принципом “рівний-рівному” та працює координатором української команди, що братиме участь в Invictus Games, які восени цього року пройдуть у Торонто.

Івоно, ти була на Майдані з перших днів. Що спонукало піти туди 17-річну дівчину, вчорашню школярку?

На Євромайдан я прийшла, щоб розібратися, що то за рух такий починається. У мене звичка: якщо не розумію, що відбувається, намагаюсь відчути все особисто, а тоді робити висновки, не базуючись на прочитаному в Інтернеті чи від когось почутому. З часом зрозуміла, що мені не просто дуже імпонували ті відчуття і люди, які оточували - я на Майдані, бо не хочу, щоб у моїй країні, моєму власному домі за мене робили вибір. Я сама хочу приймати рішення.

Ці події вплинули на твій характер?

З огляду на вік у мене на той час було небагато якихось особистісних чи професійних якостей. Дійсно, багато в чому Майдан сформував моє теперішнє оточення, коло і вектор спілкування через досвід, який я там отримала. Безумовно, все це вплинуло, і не стільки сам Майдан як явище, а той досвід.

Зараз є багато скигліїв, які стверджують, що три роки тому були лише марні жертви і нічого не змінилось…

Майдан і не мав нічого міняти, це повинні зробити люди. Якщо ми самі нічого не змінимо, то марно очікувати, що просте політичне явище зробить це за нас. Я знаю багатьох людей, які вирішили взяти відповідальність на себе. І себе відношу до таких, бо впевнена, що проблема не у явищі, а в іншому: чи не в тому напрямку працюємо, чи не працюємо взагалі.

2014-го ти стала автором ідеї та організатором арт-фестивалю УКРОП. Чому обрали саме цю концепцію?

Я не мала власних коштів для забезпечення підтримки тих (їх, повір, було багато), хто до мене по неї звертався… Фестиваль мав на меті збір коштів. Тоді ми зібрали доволі таки значну суму (15 тисяч доларів) на потреби армії та зараз же після фестивалю власноруч доставили їх на передову. То була моя перша поїздка в зону АТО, а незабаром вони стали регулярними.

Тепер твоя професія — організація психосоціальної адаптації ветеранів. Як ти прийшла до неї?

Через власний досвід адаптації після Майдану: особистісний перелом дався мені доволі непросто, тому після Майдану довелося оговтуватись. Коли я потрапила в АТО, зрозуміла, що ті ж процеси, що відбувалися в мені, спіткають людей, які зараз на передовій, тому почала аналізувати та описувати свій досвід. Згодом я об’єднала зусилля з колегою Андрієм Козінчуком, який паралельно працював над цією проблемою, розробив детальний проект соціальної адаптації, якою відтоді ми постійно займаємось. Я обрала соціальну адаптацію напрямком своєї роботи. Працюємо за датською програмою «Бодинаміка», маємо широке коло колег у Канаді, США, Ізраїлі, консультуємось у Боснії, і, на жаль, не дуже великий резонанс в Україні.

З якими труднощами найважче впоратись?

Пошук фінансування. Прикро, що у нас досі не розуміють: психосоціальна сфера послуг повинна надаватися людям незалежно від того, чи вони звикли до таких послуг. Іноді ми не знаємо, чи є у нас попит, поки не з’явиться пропозиція. У нас охочіше дають кошти на щось матеріальне, наприклад, тепловізор чи каску. Робота з повернення у суспільство більш тривала, її важко відразу оцінити. Готуючи військових до армії (хоч і недостатньо), також потрібно готувати їх і до повернення до цивільного життя. Цього наразі у нас не робиться, тому мені найскладніше зараз спілкуватися з людьми, які могли би підтримати проекти соціальної адаптації, але, на жаль, …

З якими проблемами стикаються вояки, які повертаються додому?

Насамперед, це труднощі адаптації до відкритого суспільства після кількісно обмеженого. Та й рівень цінностей, які вони здобувають в АТО, не відповідає цінностям цивільних. Неготовність прийняти суспільство, таким, яким воно є, і неготовність суспільства через надто високий рівень очікувань прийняти ветеранів такими, як вони є. Це етап звикання, який потрібно пройти. Мало ветеранів розуміють, яким великим потенціалом вони володіють. Наше завдання показати, що вони варті більшого, ніж їм здається, що їхній мілітарний досвід може спрямувати їх в зовсім інше русло в майбутньому, стати їх «суперсилою». Наш слоган «Мій досвід - моя суперсила» - це саме те, що я бачу у ветеранах.

 

Удома хлопці тривалий час живуть війною. Чи є якісь поради, як рідним допомогти ветерану відпустити війну?

Чого ТОЧНО не варто робити - питати, чи вбивав. Ми звикли зі словом «ветеран» пов’язувати якісь особистісні риси, а за ним просто стоїть людина, що пройшла війну. Потрібно пам’ятати, що ти спілкуєшся з особистістю, яка володіє зовсім іншим, ніж у тебе, досвідом, та не вести розмов щодо занадто великих очікувань і сподівань, а відновлювати комунікацію, виходячи з особистих - не рольових - стосунків.

 

В Україні, на відміну від Європи, Америки, до образу «ветеран війни» є певна подвійність стандартів: з одного боку, це хтось неконтрольований, небезпечний, з іншого – герої, а часом ці протилежності взагалі поєднують в одній людині. Чому так?

Ми досліджували образ ветерана в Україні. Коли ввести в Google “ветеран АТО” українською, висвітлиться дуже неприємна «картинка», особливо якщо порівнювати, приміром, із запитом англійською. Причина в тому, що більшість публікацій в Інтернеті зі словосполученням «ветеран АТО» - це публікації з російськомовних сайтів, де потужно пропагується образ людини, як протистоїть суспільству: він повернувся і він небезпечний. Перше, що ми виявили, це тренд «ветерана Другої світової війни», бо суспільство вважає, що «молоді - значить не ветерани»; друге - алкоголізм, наркоманія, ПТСР (посттравматичний стресовий розлад), який «ліплять» у кожній статті, домашнє насильство, злочинність. Це дуже прикро, бо те, що ми бачимо у ветеранах, працюючи з ними, зовсім не та картина, яку малюють ЗМІ, використовуючи невірний глосарій. Насправді, образ ветерана вимагає простого прийняття, що він не хороший і не поганий - це інакша людина. Не варто також надто наділяти його чимось надзвичайно потужним і героїчним, адже за цими словами завжди стоїть людина, і набагато цікавіше саме вона, аніж та роль, в якій вона перебуває.

Ти неодноразово казала, що ветеранів не слід жаліти…

Так, людей не треба жаліти взагалі, бо, як на мене, це принижує гідність. Жаліючи когось, ти мимоволі показуєш, що сильніший. Я ж дуже сумніваюся, що хтось із нас сильніший за тих людей, які воювали, повернулися з фронту і знайшли себе в цивільному житті. Багато ветеранів змушені радикально перебудовувати своє життя - і це дійсно круто! Жалості вони потребують найменше, а ось без поваги, підтримки, прийняття і розуміння ветеранам не обійтись.

Зараз даєте можливість ветеранам пізнати себе, беручи участь в Invictus Games. Як виникла ця ідея?

Восени 2016 року ми спільно з організаторами «Інвіктус» в Україні робити документальний перформенс «Я Ветеран», який був біля Міністерства закордонних справ і в якому 10 ветеранів розповіли власні історії повернення до цивільного життя. Після цього заходу я отримала запрошення від організатора долучитися до команди та взяти на себе роль координатора команди «Ігри Нескорених» в Україні. Цьогоріч моя відповідальність - робота з ветеранами, побудова тренувального процесу. Хоч квота на участь 15 чоловік, до тренування запрошується більше (наразі вже 177 учасників).

Робота з людьми виснажлива як фізично, так і емоційно. Де береш внутрішній ресурс?

Я доволі жорстка людина, не особливо жаліслива (мені вистачає тваринок). У спілкуванні з людьми мені цікавий досвід, мій ресурс часто у ньому проявляється. Я дійсно захоплююсь тими людьми і їхнім вибором: як вони адаптуються, приходять до розуміння себе. Звісно, коли це переростає в роботу, доводиться шукати ресурси ззовні. Підібрала собаку на початку літа, бавлюся собі з нею. Іноді вдається вирватися кудись погуляти, або помалювати, почитати книжку, яка не стосується роботи (хоч таких дедалі менше), працюю над вибудовування ресурсних місць і дій, які дозволять швидше відновлюватися.

Що зараз у планах? Про що мріється?

У планах відвезти нашу команду до Канади. Мрії намагаюсь робити непрофесійними, тому що професія - це радше цілі. Мрію про більше самостійних подорожей, не пов’язаних з роботою.

 

Photo by: Nick Zavilinskyi