Зимова казка – дитяча сторінка

Про білченят-забіяк

У трухлявому дуплі старої сосни білка зробила собі кубельце. Незадовго в ньому з’явилося двоє білченят. Мати-білка дуже любила своїх непосид і часто хвалилася сусідській сові: “Мої малята найпрудкіші, найрозумніші, найвеселіші!”

Дійсно, братик та сестричка були на диво кмітливі, вправні і дуже потішні. Засмучувало білку тільки те, що дітки часто сперечаються між собою, а деколи й б’ються. Поки вона вдома, так-сяк розбороняла забіяк, а лише за поріг виходила – білченята давай у кублі товктися. Пух та суха трава у різні боки летить, у дуплі здіймається такий гамір, ніби куниця в сорочине гніздо залізла. Що не робили білка, як не вмовляла синочка й донечку, ніяк не могла їх помирити.

Цього тихого морозного ранку щойно руденький кожушок матері майнув за горобиною, білченята знову за своє. Вони так розбушувалися, що сестричка випала з дупла. Якби не густе гілля та свіжий пухкий сніг під сосною, то, певно, забилася б. Загрузла білочка в заметі, тільки хвостик видно.

– Ха-ха-ха! Незграба! Так тобі й треба! – розреготався братик і задоволений зручніше вмостився в кублі.

Тим часом його сестричка ледве вибралося з кучугури, спантеличено роззирнулася навколо. Не могла зрозуміти мала, де її домівка. Хоч рідна сосна була перед нею, білочка, звісно, не впізнала її, адже вона ще ніколи не покидала свого дупла. Але ж не сидіти на землі! Вистрибнула маленька на найнижчу гілку, згорнулася клубочком і почала чекати на маму, тремтячи від страху й морозу.

Братик також недовго радів. Вечоріло, а мати не поверталася, та й без сестрички сумно стало йому, страшно самому…

– Я хоч вдома, а сестричка десь там, надворі, – захвилювалося білченя.

Не довго думаючи, вистрибнуло воно з дупла й повільно поскакало вниз, розглядаючи, чи не майне десь щось руденьке. Зіскочило на останню гілку й побачило сестричку. Як же зраділи білченята! Обнялися, притулились одне до одного й разом пострибали додому.

Незабаром повернулася мати-білчиха, принесла діткам різних ласощів: горішки, грибочки, шишки. Дивиться й не впізнає своїх дітей, бо одне з одним діляться, кожен найсмачніше віддає.

У лісі кажуть, що відтоді білченята більше ніколи не сварилися.

Калина Дячук