Видавничий галицький магнат Іван Тиктор

У Львові є вулиця, названа (1993 р.) на честь Івана Тиктора – одного з найуспішніших підприємців Галичини, українського медіамагната, котрий у першій половині ХХ ст. зумів видавничу справу перетворити на процвітаючий бізнес, та мецената.

Народився майбутній видавець 1896 року в сім’ї Микити і Наталії Тиктор, які мешкали в містечку Красне теперішнього Буського району на Львівщині. Хлопець був здібним до науки: успішно закінчив місцеву початкову школу, продовжив навчання в Рогатинській гімназії, Тайному українському університеті, Львівському університеті Яна Казимира.

18-річний Іван, коли почалася Перша світова війна, добровольцем увійшов до сформованого з гімназистів-випускників першого легіону Українських Січових Стрільців. За два роки юний Тиктор дослужився до підхорунжого, згодом – до четаря Української галицької армії, пройшов через війни й полон, важко пережив поразку Визвольних змагань.

Повернувшись до мирного життя, І. Тиктор навчався азам комерційної справи на курсах, організованих львівським товариством «Просвіта», і здобуті там знання відразу ж застосовував практично в рідному Красному. У відремонтованому зусиллями організованої ним молоді приміщенні крамниці він відкрив кооператив, кілька гуртків різноманітного спрямування, активізував діяльність місцевої читальні «Просвіти».

Жадібний до нових знань Іван вступив на правничий факультет Львівського університету. Особливим видався для Тиктора 1923 рік: одруження з Марією Хом’як та початок його видавничої діяльності з випуску тижневика (згодом щоденного часопису) «Новий час», перший номер якого вийшов 14 жовтня. Завдяки природній кмітливості та комерційному хисту Тиктора незабаром “Новий час” уже не поступався популярністю найстарішому в Галичині виданню «Діло», його залюбки передплачувало галицьке українство, а потім в Канаді та США.

Іван Тиктор, започатковуючи свою справу, був твердо переконаний: видавництво повинне існувати не коштом жертводавців, а заробляти на себе, щоб розвиватися і процвітати. Ще популярнішим за “Новий час” став часопис для селянства “Народна справа” (1928 р.), наклад якого невдовзі сягав понад 40 тисяч примірників. Потім до окупації Західної України Червоною армією (1939) щороку з’являлися нові видання – ілюстрований тижневик “Наш прапор” (1932), гумористичний журнал “Комар” (1933), дитячий журнал “Дзвіночок” (1931), часопис “Наш лемко” (1934) тощо – і при кожному виходила бібліотека для передплатників та щорічні календарі “Для всіх”, “Золотий колос”, “Комар”.

Видавничий концерн «Українська преса», який Тиктор започаткував 1925 року, за 10 років уже мав філіали чи представництва в кількох містах Західної України, а також в Канаді, Аргентині, США, Румунії, Австрії, Бразилії. Він був відомий не тільки періодичними, а й фундаментальними виданнями, такими як «Велика історія України» (1934–1935), «Історія української культури» (1936–1937), «Історія українського війська» (1935–1936), «Всесвітня історія» (1938–1939, не закінчена), що друкувалися окремими зошитами, які потім можна було скріпити в один блок.

У 1939 році концерн “Українська преса” був конфіскований окупаційною радянською владою, а сам Іван Тиктор виїхав до Кракова, де працював в «Українському видавництві» та організував християнське видавництво «Нове життя». У липні 1941 р. він нелегально перебрався до Києва, щоб розгорнути видавничу діяльність, але, зрозумівши неможливість реалізації тут задуманого, приїхав до Рівного, де став директором видавництва «Волинь». Потім, уникаючи репресій німецької влади, Тиктор знову виїхав до Кракова, а наприкінці Другої світової війни потрапив у табір для переміщених осіб в Інсбруку, де налагодив випуск видань для українців. По війні ніяк не вдавалося йому ні облаштувати нормально життя в Австрії, ні налагодити видавничу справу, тому восени 1948 року сповнений надій Іван Тиктор зі своєю сім’єю прибув до Канади і замешкав у Вінніпезі. Там він очолив видавництво і друкарню «Новий шлях», де вже за рік побачив світ відновлений двотижневик «Комар», який не став популярним, тому вийшло лише 13 номерів. Деякий час Іван Тиктор жив у Торонто, керував видавництвом «Наша мета», випускав календар «Золотий колос».

Повернувшись 1950 року до Вінніпега, створив «Клюб приятелів української книжки» та відкрив власне видавництво, де було перевидано «Велику історію України», «Історію українського війська», «Історію української культури», до 100-річчя від дня смерті Т. Шевченка світ побачив однотомний «Кобзар», виходила серія «Українська бібліотека» (33 книжки з творами І. Франка, Я. Рудницького, В. Чапленка, С. Васильченка та інших письменників). Займався енергійний видавець і громадською роботою: був у складі керівництва книгодрукарні «Новий шлях», допомагав у створенні Історичного музею визвольної боротьби тощо.

Іван Тиктор, який власним прикладом довів, що самовіддана праця на благо народу не тільки корисна, а й дає добрі результати, зокрема у видавничій справі, помер 26 серпня 1982 року в Оттаві, де й похований.