Тварини і ми у Канаді

Знаю, знаю, що всі бачили оленя, лиса й бобра. І зовсім не в зоопарку, а просто в звичайному парку, чи на березі річки, або навіть у себе на задньому подвір’ї. Деколи, зустрічаємо їх, що не дуже приємно, на міській дорозі чи швидкісній автостраді і добре, якщо встигаємо вчасно загальмувати…

У Канаді звірі – не дичина і не здобич, як у Європі, а частина природного середовища і наші повноправні сусіди. Недарма тутешні озеленювачі стараються висаджувати такі дерева й кущі, які дають поживу птахам, гризунам і навіть метеликам. Недарма парки й зелені зони закладаються так, щоб у них було де сховатись і мандрувати диким тваринам. Хоча, як не прикро, міста, промисловість і транспортні шляхи невпинно, рік за роком “з’їдають” велику частину природних просторів, але також з року в рік  усе більше й більше диких тварин призвичаюються жити дуже близько людей.

Коли я вперше побачив оленя при дорозі в Парку Джаспер, був страшенно вражений і зробив відразу, мабуть, зі сто світлин, але олень не втікав, стояв, як укопаний, так що можна було робити їх хоч тисячу. Проїжджі теж зупинялися, знимкували його та їхали далі. Подумалося навіть тоді, що він, можливо, в парку на півставки працює…

Загалом вчені ставляться до цього процесу синантропізації (пристосування диких тварин до життя поблизу з людьми) двояко: одних вона тривожить, інших – зацікавлює. Деякі тварини, котрих колись треба було шукати далеко, тепер приходять близько до людей. Наприклад, канадська казарка, яку ми переважно називаємо гускою, у минулому була на межі вимирання, а зараз вона пасеться і гуляє всюди, не сторонячись людей. Крижні колись хмарами здіймалися, втікаючи від людей, а тепер теж хмарами летять до якоїсь тітоньки з буханцем хліба. Цікаво те, що ось таку поведінку потрохи переймають інші птахи.

Усі добре знають, що не треба диких звірів і птахів спеціально годувати, але… годують чи принаймні не перешкоджають робити це іншим. Справді, якщо ми годуємо колонію з п’ятнадцятьох здичавілих котів, то скільки ще ракунів наїдаються попри них? Яка кількість вивірок «нормальна» для маленького саду? Чи варто знов і знов садити буряки і салат, якщо олені все одно їх з’їдять раніше від господарів?

Канадці зі стажем досить спокійно ставляться до перекинутих смітників і навіть тішаться повідомленню, що нібито місту не вдалося створити «єнотостійкого» контейнера для харчових відходів. А як сприймати безпосередню близкість до людей прикормлених койотів чи, того більше, ведмедів? Є приказка «Fed coyote – dead coyote», тобто «Накормив – значить вбив». Не кожен буде розбиратись, чому вовк або ведмідь підходить до нього: по хліб чи по пальці.

Моє останнє побачення з чорним ведмедем було швидше дивне й цікаве, аніж страшне. Цей молодий, як у нас кажуть, “місько” спокійнісінько прогулювався на узбіччі дороги в Національному парку Грос-Морн. Звичайно, інші автомобілісти теж ставали і розглядали ведмедя, а той не звертав уваги на близькість людей і уважно досліджував якийсь предмет. За хвильку він випустив цю річ, і по узбіччю покотилася… пляшка пива!

Отже, з одного боку, люди і дикі тварини останнім часом стрімко зближаються, що несе насамперед величезну загрозу тваринам, а з іншого – усе більшає цікавих прикладів взаємної адаптації. Як на мене, то серед людей завжди буде певний відсоток насторожених скептиків щодо диких тварин, але все більшатиме, зокрема у Канаді, частка людей захоплено-зацікавлених життям диких тварин. Моя сестра, що недавно місяць гостювала у нас, була неймовірно вражена саме близькістю дикої природи. Мене вже, звичайно,  менше дивує оце багатство дикої фауни просто в місті, наприклад, чисельної звичайної вивірки. А тепер згадайте, чи часто їх можна зустріти у Стрийському парку Львова? Чи часто побачиш оленя в межах цього міста або поблизу нього в лісі? На відміну від Торонто, майже ніколи, а ведмедя з пляшкою пива й поготів. Отака вона канадська специфіка: живи і дай жити іншому – людині і тварині.