Соломія Вітвіцька: «Нам, людям з руками і ногами, багато чому можна повчитися у бійців АТО»

 

Незабаром у Торонто буде представлений український соціальний мультимедійний проект «Переможці», присвячений воїнам АТО, які стали інвалідами внаслідок отриманих поранень, але не втратили силу духа. Напередодні цієї події журнал «Разом»  пропонує вашій увазі  інтерв’ю з куратором проекту, телеведучою  каналу «1+1» Соломією Вітвіцькою.  

Vitvicka

– Соломіє, нашим читачам, безумовно, цікаво буде детальніше дізнатися про твій фотопроект «Переможці» та чи вдалося ним донести  до суспільства меседж, що скалічені війною бійці АТО – повноцінні члени суспільства.

– У фотопроекті «Переможці» ми показали всього 17 воїнів-героїв та одну  жінку-волонтера з Луганщини, яка під час обстрілу втратила ноги. Це історії про скалічених на війні мужніх людей, які,  залишившись без рук чи ніг, не втратили сили духу. Основний меседж, який ми хочемо донести «Переможцями» – ставитися  до людей з інвалідністю як до рівноправних членів суспільства,  показати душевну красу та мужність героїв. Зрозуміло, що фотопроект має на меті підтримати їх, допомогти знайти своє місце в житті та бути впевненими в своєму майбутньому в Україні, щоб ніхто і ніколи не нагадував їм, що вони якісь не такі. Мені, наприклад, було дуже прикро, коли прочитала в газеті статтю про одного з героїв «Переможців», де йшлося про те, що попри його інвалідність кохана дівчина залишилась з ним. Хотілося на те “попри” з обуренням сказати:  цей хлопець не бідний та нещасний інвалід – він крутіший і сильніший за багатьох із нас. Я хочу, щоб українці перестали лякатися і ставитися до  людей з протезами упереджено, а сприймали їх як рівних собі громадян України, хоча вони, звичайно, і потребують уваги, опіки та деякої допомоги і від суспільства, і від держави. Ми хотіли проектом привернути увагу ще й до такого важливого аспекта, як  інфраструктура, зокрема, облаштування будинків, тротуарів тощо для комфортного пересування людей з обмеженими можливостями.

Peremozhci

–  Звідки взялась  ідея створення фотовиставки?

 

–   Якось прийшла у шпиталь до хлопців, принесла їм  одяг і харчі. Там зустріла Юрія Весельського (20-річний боєць АТО, який вивів БТР із зони обстрілу, врятувавши власне життя і своїх бойових товаришів. Під час першого перемир’я він втратив ногу; прим. автор.), який саме повернувся з-за кордону, де був протезований. Я тоді спершу навіть не помітила, що в нього замість ноги протез – звернула увагу лише на те, наскільки він позитивний, усміхнений, сповнений оптимізму та спраглий до життя. Саме такими мені дуже захотілося показати обличчя хлопців, які повернулись з АТО. Поділилася ідеєю з  шеф-редактором «ТСН» Сергієм Поповим. Він її підтримав, погодившись, що це буде телепроект. Пізніше я зателефонувала головному  редактору журналу «VIVA» Іванні Слобошпицькій, яка теж мала на меті робити щось подібне. Згодом приєдналися інші партнери – ось так зійшлися всі пазли і народилися «Переможці». Світлини опублікувала «VIVA», всі виручені кошти підуть на розвиток сучаного протезування в Україні. Ми маємо намір  повезти в Канаду англійську версію журналу. Автор цих чудових фотографій – Олександр Мордерер і Тетяна Рубльова. Вони зробили їх від серця, не за гонорар.

Peremozhci

– Як хлопці з «Переможців» поставилися до проекту?

 

–  Нам довелося їх довгенько вмовляти (посміхається). Розумієш, вони ж не публічні люди, не моделі, а снайпери, розвідники, танкісти, тому камера і фотоспалахи  для них абсолютно несумісні речі. Ми пояснювали хлопцям суть проекту, бо вони  не готові називати себе  людьми з обмеженими можливостями. Вони можуть все і болісно реагують на співчуття і жалісливі погляди, від яких почуваються некомфортно. Наші бійці заслуговують на гідне ставлення до себе, і я вірю, що завдяки проекту українське суспільство почне із захопленням і вдячністю дивитись  на своїх захисників.

 

– Соломіє, ти бачила і чула сотні історій про українських воїнів-героїв. А яка найбільше торкнула твоє серце?

 

– Не можу виділити якусь одну, бо усі вони чіпляють за живе.  Наприклад, дуже веселий учасник нашого проекту Василь  Пелиш зазнав жорстоких знущань від ворога: йому сепаратисти відтяли руку, бо там було татуювання – тризуб. Хлопця успішно протезували завдяки канадським лікарям, до речі, лікарі домалювали йому на протезі тризуб. Якось Василь забув взяти на фотосесію руку-протез. Питаю його: «Вася, де твоя рука»? А він мені: «Ти ж не казала, що її потрібно брати». Зараз Пелиш – людина дуже оптимістична з  досить жорсткою патріотичною позицією – призвичаюється до «нової руки», працює у міській раді військовим обліковцем. Хочу ще раз наголосити, що бійці з фотопроекту «Переможці» бачили смерть, їх життя висіло на волосині, тому вони цінують кожну мить, яку проживають.  У героїв проекту «Переможці» нам, здоровим людям, варто повчитися ловити кайф від простих речей: сходу сонця, запаху випічки чи співу пташок…

Peremozhci

– Соломіє, як ведуча новин ти останні два роки розповідаєш про криваві події в Україні. Який ефір видався для тебе найтяжчим?

 

– Пам’ятаю, як під час Майдану прийшла у студію і ще не знала тоді, які новини читатиму. А дізналася, то пережила справжнє потрасіння: у новинах йшлося про катування і приниження «беркутівцями» козака Гаврилюка, якого вони розділи на тріскучому морозі. І сьогодні той ефір, найтяжчий,  страшно згадувати: говорила тоді і не розуміла, як і чому люди можуть бути такими жорстокими?Peremozhci

– Соломіє, а як ти прийшла в журналістику? Дитяча мрія?

 

–  Я в дитинстві хотіла стати   міліціонером, стюардесою чи  акторкою. Тоді у Львові не було вузів, де охочі могли б навчатись акторському ремеслу, тому подалась  у журналістику. Після першого курсу проходила практику у Києві, а  по закінченні університету працювала на столичному радіо, потім отримала запрошення поїхати до Німеччини. Після Помаранчевої революції повернулася в Україну, де тоді з’явилася  свобода слова. Ось так розпочалася моя кар’єра журналіста, а згодом телеведучої.

 

– Твій чоловік – режисер, ти журналістка. Як живеться під одним дахом двом творчим особистостям?

 

– Живеться ідеально (сміється). Навіть їсти готуємо разом.  Наприклад, коли варимо  борщ, то Влад  чистить і ріже овочі (у мене ж манікюр!), а я вже відповідаю за смакові складові. Взагалі у мене дуже мудрий чоловік, абсолютно не амбітний щодо публічного життя.  Не ревнує до того, що мене впізнають. Коли ми одружувались він розумів, що бере в дружини телеведучу, тому це був його свідомий крок.

Peremozhci

– Чи змінила війна щось у твоєму житті?

 

– Звісно. Зараз дещо змінилося коло нашого спілкування.  Вільний від роботи час переважно проводимо в зоні АТО, шпиталях, з «Переможцями». Якщо я раніше, наприклад, справляла гучні дні народження, то зараз це не на часі.

 

–  Соломіє, ти, як людина, що вже достатньо багато часу працюєш на телебаченні, можеш сказати, як збільшити мовлення в ефірі українською?

 

– Як на мене, потрібно залучати до роботи професійних україномовних ведучих, артистів, гумористів – одним словом, людський фактор. Якщо людина талановита, але не може викласти свої думки українською мовою, то це проблема суто якості підбору кадрів. Зараз канали шукають нові формати, нові обличчя – головне професіоналізм і якість. Проблема швидше не суто в мові, а в тому, наскільки носій мови обдарований, щоб достукатися до глядачів і отримати певні рейтинги.

 

–  Через журнал «Разом» та маєш нагоду всіх його читачів запросити на свою виставку «Переможці», яка відбудеться у Торонто.

 

– 19 березня буду рада всіх бачити на фотовиставці «Переможці». Я ще ніколи не була у Канаді, тому, запевняю, дуже  радо  обіймуся і з насолодою поспілкуюся з українською громадою (сміється). До речі, моя однокласниця, з якою, на жаль, я втратила зв’язок, живе у Канаді. Ми не бачилися 20 років: коли вона поїхала в Торонто (1996 чи 1997 рік), ще не було інтернету та  мобільного телефону. Щоправда, кілька років ми зідзвонювалися, списувались, а потім контакти втратились… Було б здорово приїхати в Торонто і  зустрітися з нею! Можливо, вона читає ваш  журнал і моє бажання здійсниться (сміється). З нетерпінням чекатиму  українських канадців на фотовиставці.

peremozhci