Славутич Яр, виховник і поет… воює далі

На слугування Україні
Своє життя, свої думки,
Душі буяння, гнів палкий –
Усе віддати ми повинні…

Ці рядки належать перу українського поета-емігранта Яра Славутича (псевдонім Григорія Жученка), столітній ювілей якого відзначався 11 січня. Він – автор 10 поетичних збірок, куди увійшло понад 700 віршів і більше 250 сонетів, та кількох підручників з української мови для англомовних студентів, доктор славістики, професор Альбертського університету (з 1960 року), перекладач, літературознавець та мовознавець, громадський діяч і дослідник історії української імміграції в Канаді, видавець, меценат – був відомою та глибоко шанованою особистістю в українській спільноті Канади. В Україні, на жаль, читачі відкрили його тільки за часів незалежності. Понад шість десятків років проживши в еміграції, наш земляк – українець – серцем, пам’яттю, вірою й вірністю був завжди з рідним батьківським краєм.

Народився Яр Славутич на хуторі Жученки, що поблизу села Благодатне (колишня Херсонська губернія, нині Кропивниччина). До 1943 року він, нащадок шляхетного козацького роду, був Григорієм Жученком. Його батько Михайло, щоб прокормити сім’ю, в якій було п’ятеро дітей, трудився не покладаючи рук, та й сам Грицько змалку не байдикував – пас коней.

Страшного 1932 року йому було 14, коли арештували батька за відмову вступити до колгоспу, а разом з ним і Григорія, щоправда, по дорозі на заслання підлітку вдалося втекти. Далі – попелище на місці рідної хати, голод, смерть бабусі, дідуся, малесенької сестрички. Пізніше було навчання у Запорізькому педагогічному інституті, яке завершив 1940 року, недовге вчителювання в селі Ботеве перервала Друга світова війна, яка забрала в нього дружину і донечку-немовлятко. “Дивуюся тепер, що мені таки пощастило вижити, уціліти в неймовірних обставинах війни, у тривожній підпільній діяльності на північній Київщині, Чернігівщині та Стародубщині, у дорозі на Захід, під час утечі з катовицького огородженого дротом табору, при нічному переході польсько-чеського кордону, під американськими бомбами в Берліні, у таборах для переміщених осіб”, – написав в автобіографії Яр Славутич.

Після війни він не не повернувся в Україну, спершу жив у Німеччині, здобував освіту в Українському вільному університеті, 1949 року перебрався до США, де закінчив Пенсільванський університет (1955 р.), став доктором філософії зі славістики. Мешкав у цій країні понад 10 років, з яких 5 останніх викладав українську мову в військовій школі мов у м. Монтерей (Каліфорнія).

1960 року Славутич переїхав у Канаду, осів в Едмонтоні, де найповніше розгорнув свою творчу, наукову, педагогічну, громадську, організаційну діяльність. Обіймаючи посаду професора Альбертського університету, він, зокрема, запровадив у цьому закладі майже всі курси з української мови й літератури, а також своїми рекомендаціями сприяв їх введенню в інших канадських університетах. У цьому місті Яр Славутич заснував українську друкарню “Славута”, де протягом 35-ти років вийшло близько сотні видань українською, англійською, французькою, польською, білоруською мовами.

Він усе життя непримиримо і гнівно викривав страшні злочинства імперської Росії проти України, зокрема голодомор, вбачаючи в цьому свою місію як поета, патріота і громадянина. Власні свідчення Яр Славутич опублікував в українській та англійській пресі, у книжках «Розстріляна муза» (Детройт, 1955) і «Мusе іn Ргіsоn» (Нью-Йорк, 1956), про них йдеться і в його автобіографії: “Про голодомор я писав ще в сорокові роки, часто повертався до цієї теми різними мовами. Систематизовані спогади з’явилися в моїй книжці «Місцями запорозькими» (третє вид., Едмонтон, 1985). Свідчив я в справі голоду перед міжнародним трибуналом у Нью-Йорку. Про це йде мова й у моїй іншій книжці спогадів «У вирі багатокультурності» (Едмонтон, 1988)”.

Хоч Яру Славутичу – автору чудових поетичних збірок «Співає колос», «Гомін віків», «Правдоносці», «Спрага», «Оаза», «Маєстат», «Завойовники прерій», «Мудрощі мандрів», «Живі смолоскипи», «Слово про Запорізьку Січ», «Шаблі тополь» – судилося жити далеко від рідної землі, вся його творчість просякнута незрадливою синівською любов’ю до неї, до свого народу і славетного роду. Кілька разів він приїздив в Україну, і кожна зустріч з милим серцю краєм давала талановитому поету творчу наснагу.

Незважаючи на всі перипетії та життєві труднощі, що випали на долю Яра Славутича, він не зрадив своєму покликанню, тому щире українське слово поета-правдоносця доходить до сердець читачів, хвилює та будить у них дух національної самосвідомості.

  Помер Яр Славутич на 93-у році життя 4 липня 2011-го в Едмонтоні, похований на цвинтарі св. Михаїла. У поемі “Моя доба” (1993 р.), підсумовуючи прожите і зроблене, він написав таку епітафію на свою надгробну плиту:

Славутич Яр, виховник і поет,
Лежить отут, похований в Канаді,
А рвійний дух, не знаючи тенет,
Воює далі. Не кінець браваді.