РУСЛАНА ЛОЦМАН: струменить у мені наймиліша серцю пісня українська

Хай стерня у ноги коле – я не зупинюся!  
І до тебе, рідне поле, вдячно пригорнуся.
Хай гойдає мене вітер на долонях мрій…
Я дарую тобі світе, зерна золотії!

Відома виконавиця авторських і українських народних пісень, лауреат всеукраїнських та міжнародних конкурсів Руслана Лоцман навчалася співу у незрівнянної Ніни Матвієнко. 2015 року Руслані присвоєно звання ”Заслужений артист України” (2015), вона кандидат педагогічних наук, директор мистецького проекту “Народна філармонія“, організатор музичних фестивалів, володарка міжнародної відзнаки “Жінка року 2018” та народної нагороди“Орден Нескорених”. У вересні талановита співачка, громадська діячка і волонтерка побувала в Канаді, зокрема в Торонто, і розповіла читачам “Разом” про найголовніше у своєму творчому житті та  про її найзначущі мистецькі проекти.

Руслано, у Вашому співі відчувається зворушливо ніжна, глибока і щира любов до української пісні. Звідки вона у Вас? Корені, мабуть, у родині?

– Саме так. Як кажуть, передалася мені з молоком матері. Співали мої прабабка, бабуся, тітки і всі в родині.  Мої батьки – педагоги-музиканти. Тато грає на баяні та керує народним хором. Він працює директором будинку культури у Сигнаївці, а мама там же – художнім керівником. Наша родина велика: у мене ще три рідні сестри (я серед них третя) і четверо прийомних братів. Сестри Валя, Ліля і Тамара мають гарні голоси, люблять і вміють чудово співати. Вони і мама займаються волонтерством. Без вагань можу сказати, що родинна атмосфера вплинула і на мій вибір майбутньої професії, і на мою творчість.

– Руслано, зупинімося на тому, де і які професії Ви опановували.

– Після школи вступила в Київський університет культури і мистецтва, там закінчила магістратуру з музичного мистецтва, а потім другу – вже в педагогічному  університеті ім. Драгоманова. В ньому ж захистила кандидатську дисертацію і зараз працюю викладачем народного співу. Педагогічна діяльність допомагає мені сіяти і плекати в моїх студентах зерно любові до української пісні.  Я намагаюсь їх ніжно українізувати, зацікавлено вести в світ неповторної української музики, переконуючи, що безсмертна народна пісня буде завжди з ними та ідентифікуватиме кожного українцем.

– Сьогодні Ви вже відома творча особистість, а з чого все починалося?

Починала зі свого села Сигнаївка.  Там ще з років семи писала вірші, співала в шкільні роки, брала участь у різних конкурсах і неодноразово ставала переможницею. З 15 років професійно збираю фольклор і досі з кожного куточка України замість сувеніра привожу якусь гарну пісню: карпатські співанки, лемківські, бойківські, козацькі патріотичні пісні.

– Які маєте творчі здобутки і над чим працюєте?

Я людина швидка (навіть  реактивна!) щодо справ. Чи добре це, чи погано, але мені хочеться зробити все і відразу. На сьогодні записано три сольні диски, видана збірка моїх віршів і пісень “Диво лад” та збірка українських дитячих пісень “Диво UA”. Звичайно, працюю над новими проектами, їжджу з  концертами на передову та різними регіонами України. Мене часто запитують, чому ніколи не афішую авторство своїх пісень, тому їх часто вважають народними. Відповім так: для мене це не суттєво. Головне, щоб вони брали людей за душу, сповнювали їх світлом і позитивом.

Широкого розголосу, схвалення та підтримки  набув в Україні ініційовані Вами благодійно-мистецький проект “Народна філармонія”. Як він реалізується?

Моя громадська діяльність почалася 4 роки тому саме з заснування організації “Народна філармонія” як об’єднання митців, що підтримували і виступали на Майдані. Втілити цей проект в життя без допомоги багатьох відомих артистів, композиторів, співаків і гуртів було б неможливо. Тоді, у квітні 2014, з початком війни на сході України всі вони зрозуміли, що не можуть стояти осторонь, і взяли на себе місію нести бойовий дух до українських захисників, молоді та народу загалом. За 4 роки наша “філармонія на колесах” – це більше ста артистів і творчих колективів – об’їздила з концертами (їх проведено приблизно 500!) майже всю країну, щоб рідною піснею і словом патріотично налаштовувати та згуртовувати українців усіх регіонів в єдину сильну націю. Звичайно, найбільш хвилюючими були виступи перед бійцями, коли українська пісня дивовижною силою проймала серця цих мужніх чоловіків і жінок, робила світлішими й усміхненими їхні обличчя. На Донбасі під час зустрічей люди говорили, що, якби тут і раніше звучали українські пісні, організовувалися такі концерти, не було б, мабуть,  цієї війни, ніхто з них не думав би про свою ідентифікацію.

– Кажуть, що “комбат Маруся”, як вас жартома називають, саме там зустріла своє кохання…

– Так, ми познайомилися під час мого концерту, а звела нас пісня “Туман яром”(це окрема історія). Дмитро – волонтер-оператор, знімав тоді хроніку в Пісках. Ми побралися через три місяці. Щасливі, разом ростимо двох донечок і волонтеримо разом.

Руслано, хочеться дізнатися також про інші Ваші проекти.

 Громадська робота дуже захоплює, адже займаєшся нею з власної волі за покликом душі. А ще як бачиш, що  навколо твоїх ідей, проектів єднаються люди, багато з них переймають ініціативу і продовжують робити започатковане тобою, то й поготів! Як приклад – Миколайчук-фест, який вперше пройшов у червні 2016 у Вижниці і був приурочений 75-річчю незабутнього Івана Миколайчука. Тоді цей фестиваль української пісні та кіно, який зараз вже добре прижився на Буковині, зібрав 150 учасників (кінорежисерів, акторів і співаків) зі всієї України. Потім відправилися на схід України, дали 21 концерт для місцевого населення та військових.

Проект мандрівного фестивалю українського кіно і пісні «Молода душа України»  ми (“Народна філармонія”) представили на конкурсі від Міністерства оборони України щодо патріотичного виховання молоді і стали переможцями. У рамках цього фестивалю ми дали 40 концертів у різних областях України, а фінальний – в Київському військовому ліцеї ім. Івана Богуна.

– Плідним щодо починань і багатим на події видалося для Вас минуле літо.

– Безперечно. Літо 2018 було гарячим, але потрібно також згадати і міжнародний фестиваль української дитячої пісні “Диво UA”, який відбувся 11 травня в Українському домі в Києві. Концерт-марафон за участі більше ста юних виконавців не тільки з України, а й з українських діаспор інших країн, тривав майже 5 годин.  А 1 червня наше мистецьке обє’днання презентувало збірку українських дитячих пісень «Диво UA», що створювалася на противагу ще радянським російськомовним дитячим пісням, які досі слухають і вивчають у школах і дитсадках. Думаю, що діти українських родин за кордоном теж потребують україномовних пісень, тому з радістю презентую збірку та записи пісень “Диво UA” для вивчення їх дітьми в Канаді.

– А що являє собою проект “Музей української пісні”, який стартував у серпні?

– Мене як людину, що живе українською піснею, не могло не зацікавити, скільки ж існує цих прекрасних народних перлин, що ненав’язливо, але якнайкраще консолідують націю та пречудово служать відродженню національної ідеї. У лютому під час зустрічі з директором Українського дому Юрієм Стельмащуком ми торкнулися цієї теми і дійшли висновку, що, на жаль, досі ніхто не робив перепису українських пісень і що фактично немає місця, де б фіксувалась інформація про них. Саме тоді Юрій Іванович запропонував зробити таке місце в Українському домі. Презентацію проекту “Музей української пісні” вирішили приурочити 50-річчю знаменитого тріо “Золоті ключі”, запросивши 1 червня учасниць цього уславленого колективу В. Ковальську, М. Миколайчук і Н. Матвієнко на зустріч у Музей Гончара та організувавши прес-конференцію.

Перша експозиція Музею стартувала 10 серпня  2018 і тривала до 6 вересня. В ній понад 100 книг (деяким більше сотні років) з приватних колекцій, від творчих колективів; свої диски з автографами принесли О. Скрипка, Ілларія, брати Яремчуки, архівні речі передали Ніна Матвієнко і Валентина Ковальська та багато інших митців. Наголошу, що пані Валентина – одна з найвірніший, найневтомніших і найпрацьовитіших моїх однодумиць і помічниць. Символічним атрибутом нашого музею є жовта валіза з написом “Музей української пісні. Створюємо разом”, з якою їздимо по Україні і яку взяли в Канаду. До неї  збираємо нові експонати для експозиції. Сподіваємося, що знайдемо фінансову підтримку, інвесторів для реалізації проекту “Музей української пісні”, матимемо окреме приміщення, де експозиції будуть розміщені по жанрах.

– Які у Вас враження від перебування в Канаді?

– Я виступала в Торонто на фестивалі на Блурі, в будинку пристарілих І. Франка, на вечорі вшанування Лесі Українки, побувала та поспівала з  діаспорянами Монреаля й Оттави. Найбільше вразило те, як щиро канадські українці переймаються долею України, як жадібно тягнуться вони до всього українського, зокрема пісні, як болить у них душа за все, що зараз діється в Україні. В одній з українських католицьких церков я разом з прихожанами проспівала молитву за українських хлопців на сході. Тішить те, що спільними зусиллями ми, хто як може, працюємо на Україну.

Коли дивилася на Ніагарський водоспад,  думала: “Скільки ж то тої води протекло і скільки ще буде цієї невпинної течії?!”. І відчувала, що ось так безкінечно і наповнено  струменить у мені невмируща, незрівнянна і наймиліша серцю пісня українська.

                                                                

Дізнатись більше та підтримати проекти Руслани Лоцман  та “Народної філармонії” можна тут:

www.fph.org.ua 

www.ruslanalotsman.com.ua