Роман (Моко) Винницький – успішний канадський підприємець, справжній українець по життю

 Буває, як би ретельно не готувався до інтерв‘ю, бесіда з людиною, в якої береш його, не клеїться, хоч плач. Розмова ж з паном Романом Винницьким видалася настільки жвавою і цікавою, що було не до окреслених заздалегідь питань, відповіді на які хотілося почути від нього. Чудовий оповідач, що підкуповує відкритістю, небажанням уникати гострих тем та неймовірною любов’ю до родини, особистість настільки непересічна, глибока і багатогранна, що годі встигнути за його думками і судженнями – таким постав переді мною мій співрозмовник – щирий українець не лише за походженням, а й душею та успішний бізнесмен Роман чи, як його всі називають, Моко Винницький.

-Пане Романе, хоч, переконана, серед канадських українців Ви людина доволі відома, але розкажіть, будь ласка, про себе більше нашим читачам.

 Почну з того, що народився я в місті Sudbury ON, а батьки мої з повоєнних українських емігрантів. У Канаду вони приїхали 14-15-літніми підлітками. Мама моя з роду Лебідь, що походить з села Сколе на Сокальщині в Карпатах. Народилася вона в Матієві на Волині. Дідо Лебідь у молоді роки був вояком УСС (Українських січових стрільців) та за німців 3 роки обіймав посаду голови Матіївського району.

 Тато мій з села Яблунів, що на Тернопільщині, походить він зі священичого роду. Хоч свого діда Юліяна Винницького я ніколи не бачив, бо у 47-у році совєти його заслали до Сибіру, але від бабці Ярослави (вона з роду Сатурських) знаю багато про нього, зокрема про схильність до ризику, яка й мені передалася від нього, знаю, що він часто випробував долю та сміявся над злиднями. Того ж року, коли діда відправили в Сибір, бабця з двома доларами та двома синами (один з них мій батько) приїхала до Монреаля, туди прибула і родина Лебідь. Тато згодом вступив до університету МcGill на кафедру хімічної інженерії, а мама, хоч мріяла про вчителювання, пішла в мікробіологію. Значно пізніше вона таки стала і вчителькою, і викладачем університету. Родини Винницьких і Лебідь брали активну участь у громадському житті Монреаля, переважно в Пласті, де мої батьки спізналися, а 1956-о року побралися.

 Після одруження вони переїхали до Sudbury. Тато працював у компанії “Іnco Metals”, a згодом у “Dupont y Shawinigan Quebec”. У 1964-у році він покинув індустрійну кар’єру, закінчив докторантуру з металургії (PhD) в Торонтському університет. Потім ми сім’єю переїхали до Німеччини в Gottingen, де тато працював в інституті Maх Planсk, а через півтора року – до Kitchener-Waterloo, де він став професором хімічної інженерії та металургії в University of Waterloo. Мама у 1965 році закінчила Teachers College, а за 5 років – магістрат (українська канадська драма). Вона ініціатор створення в Торонто Центру Голодомору, пізніше перейменованого на Українсько-канадський дослідницько-документаційний центр. Замість того, щоб навчатися в 9 і 10 класах середньої школи, я поїхав до Малої Папської семінарії в Римі. По поверненні в Канаду, закінчивши школу, вивчав механічну інженерію в університеті Waterloo.

Моя старша сестра Оксана – доктор філософії з лінгвістики (університет Торонто), та молодший брат Михайло, доктор філософії в галузі економіки та соціології (університет Кембридж), зараз живуть та працюють в Україні

-Звідки, пане Романе, з’явилась ідея Вашого бізнесу, як починали та чи були у Вас партнери?

Orange Computers, 1983

Історія початку  мого першого бізнесу дуже простенька, навіть примітивна. Наприкінці 4-го року навчання я ще не знав чітко, чим буду займатися. Це був якраз період бурхливого розвитку мікрокомп’ютерів.

Зібралися якось я та мої товариші Петро Захарків, який дуже добре знався в комп’ютерній сфері, і Ярко Матківський, що розбирався в електричній інженерії. Я, м’яко кажучи, був далекий від їхніх захоплень, але, коли у запальній розмові за кухлем пива Ярко наголосив на моєму невігластві, я страшенно обурився та пообіцяв їм розпочати фірму і довести, що я знаюся на електроніці. Так народилася “Orange Computers”. Захарків тоді працював у компанії Костянтина Темертея “Computer Land”, отож я приходив до нього, волонтерив і водночас навчався.

роки в Папській Семинарії в Capri, Italy 1973

Як стрімко розвивалась “Orange Computers”, так і швидко за браком у нас досвіду щодо ведення бізнесу розвалилася, хоча технології та ідеї, які ми пробували реалізувати, й сьогодні є неймовірні. В Університеті Western Ontario донині вивчають нашу історію як приклад. Хоча “Orange Computers” не порушував авторських прав “Apple”, все ж становив велику загрозу для нього, тому завдяки “зусиллям” цієї компанії ми втратили все. От тоді й зрозуміли, що попри інноваційні ідеї потрібно вміти впроваджувати бізнес, зокрема, не лише знати бухгалтерію, а й юридичні нюанси та вміти працювати з людьми… “Orange Computers” проіснувала всього 2 роки, бо 7 листопада 1983 року я, не бачачи іншого виходу, добровільно записав фірму в банкрутство. Мені тоді виповнилося лише 25 років. Я, до речі, був особисто знайомий з Джобсом, але, перепрошую, досі не люблю “Apple”.

-Очевидно, що Ви не опустили руки, адже далі була компанія “Lava Computers”, чи не так?

Рік я на всіх нарікав, але одного дня сказав собі “досить”, зрозумівши, як писала Ліна Костенко, що “ Різні є люди у сивих віках. Доля твоя у твоїх руках”, і в грудні 1984 року разом із двома канадськими євреями українського походження розпочав “Лаву” (Lava Computers). Вирішили не робити чогось грандіозного, а поступово вчитися виробляти простіші вироби для IBM PC. Розвиток компанії цього разу дійсно відбувався дуже повільно і аж через 11 років набрав стрімкого обороту. Завжди кажу, що я “overnight success and it took me 3650 nights”. Коли у 1988 році до мене звернулися з компанії “Sumsung” разом з канадською фірмою STM щодо виготовлення для них 386 laptop за 32 (!) дні, я переконався: людина може 14 днів жити без сну. Неймовірно, але ми це замовлення виконали. Тоді почали виробляти і материнські плати. До речі, в той час у “House of Сommons” всі комп’ютери були наші.

Роман Винницький (зліва) з сестрою Оксаною, братом Михайлом та батьками на відзначенні Золотого весілля батьків, 2006

 

-Ваш молодший брат Михайло – зараз він відома людина в Україні – якийсь період працював у “Lava Computers”. Якою тоді була його участь у бізнесі?

Так, Михайло почав працювати в “Лаві” ще до того, як став студентом (1989 р.) університету Waterloo, де вивчав історію та філософію. Йому потрібно було $ 150 тис., щоб робити докторат у Cambridge, UK, тож ми домовилися, що заробимо йому на навчання. Саме брат зіграв ключову роль у підписанні контракту з компанією “U.S. Robotics” (вона виготовляла модеми), який полягав у тому, що кожен свій модем вони комплектуватимуть з нашою платою.

Завдяки нашій спільній праці брат у Кембриджі таки здобув докторський ступінь, захистивши роботу на тему української конституції, ступінь магістра, а пізніше – доктора (“Підприємство в Україні”). Отже, можна сказати, що в Україні точно є одна людина, що глибоко знає Конституцію, – це мій брат, який із сім’єю живе і успішно працює в Києві. Зараз Михайло – радник міністра освіти України, відповідальний за реформу докторантури.

Neko-Harbour-ANTARTICA

-Ви починали робити бізнес і в незалежній Україні. Розкажіть, будь ласка, про цей досвід.

Нас змалку вчили, тому ми вірили, що, якби Україна стала вільною, все було б там добре. Тож, зрозуміло, дуже багато хто з діаспори, зокрема і її “вершки”, кинулися в Україну зі щирими намірами робити реальні благі справи. 1993-о і я відправився туди, спочатку в Чернівцях був, пізніше в Івано-Франківську та Рівному. Я бачив величезні можливості для бізнесу в сфері електроніки, але, на жаль, свою справу розвинути не вдалося: бюрократизм, корупція всіх рівнів, чутки, хабарі, інтриги, вставляння палок у колеса забирало надто багато сил і відбивало бажання там щось перспективне починати. Прикро, звичайно, але більшість тих, хто щиро прагнув розбудовувати незалежну Україну, зрозуміла, як і я, що їх там не тільки не хочуть, але й нехтують ними.

-Як виховували дітей Ваші батьки і чи так, як вони, Ви виховуєте свого сина?

Родина Винницьких, як на мене, – явище не тільки цікаве, а й дещо унікальне. Багато речей у ній були само собою зрозумілі: українська мова, вища освіта, інтелектуальність, аргументовані дискусії на різні теми (історія, література, політика, Україна, українці і т. д.). Не одна людина, котра потрапила за наш родинний стіл, могла піти наляканою нашою надто бурхливою “бесідою”. Українство і українська діаспора були центром нашого світогляду, тож іще до канадського консепту багатокультурності, ми вже були українськими канадцями.

Сім’я в Альпах, 2009

Я пишаюся своєю родиною: батьками – професорами, сестрою Оксаною, яка від 1988 року живе у Львові та давно причетна до розвитку шкільної системи України і вже 20 років є почесним консулом Канади в Західній Україні, та братом Михайлом, про якого вже розповідав. Діти в нашій сім’ї завжди розуміли, що дещо роблять тільки тому, що Винницькі – українці. Батьки від нас не приховували, що бути українцем непросто, а іноді за українство навіть треба було щось віддати чи від чогось відмовитися.

Можливо, недоречно, але зізнаюся вам, що я вже давно визначився з місцем, де хочу бути похований. Воно точно не тут, а в Україні, в селі Жовчі, що коло Рогатина, звідки родом моя дружина Марійка Лялька. Коли я вперше побував там, село це стало мені настільки рідним, що називаю його “моє”.

-Чи син пішов по Ваших слідах і чи справджує він Ваші сподівання?

Ростик вивчає механічну інженерію в університеті Waterloo, зараз він на програмі “Сo-op” (4 місяці навчання і 4 – робота). Вже закінчив три семестри навчання, а два – працював в Northland Power, тепер хоче їхати в Україну, до Львова, працювати на українсько-німецькому підприємстві (колишній автобусний завод). Щоб працювати в Україні, мусить виробити собі українське громадянство, котре йому належне через маму. Скільки люду з України виїжджає, а він туди преться – це сімейне виховання зробило свою справу.

Коли мені інколи з нотками заздрості говорять про мого сина, я відповідаю, що кожен, хто вклав би в свою дитину стільки зусиль і часу, як ми на Ростика, теж мав би такий гарний результат. Щодо сподівань, то, хочу, щоб був він чесний, працьовитий, мудрий, дотримувався слова та почувався українцем. Скажу англійською: so far so good.

-Що Ви, пане Романе, порадите тим, хто хоче бути успішним у бізнесі?

Скажу так: працюй, як віл, і буде все в порядку. Якщо ти хочеш почати бізнес, щоб розбагатіти, – не вийде. Якщо ти щось робиш заради слави – не вийде. Але будеш задоволений життям, коли робиш те, що любиш, і розумієш парадигму: 95% всього ми робимо, бо мусимо, і лише 5%, бо любимо. Багато хто зачинає справу і кидає, тому що затяжко. Так нічого не досягнути, адже, якщо перестаєш над бізнесом працювати, він завмирає, тому завжди, незалежно від віку, мусить бути стремління до нового, до розвитку.

2009, Via Ferrata Modane, France

-Чи Ви вважаєте себе успішним і яке Ваше розуміння успіху?

Я точно можу сказати, що задоволений бути у власній шкірі. Я страшенно задоволений тим, хто я є, і тим, що маю, але не думав над тим, чи успішний я. Якщо мене запитати, чи хотів би я бути на когось подібним, я, можливо, відповім “так”, але однозначно не поміняю те, ким я є, заради того, щоб бути, як хтось. Колись тато казав мені, що нічого не змінив би у своєму житті, навіть якщо б мав таку можливість. І я цілком поділяю його думку.

На одному з вечорів Ukrainian Networking Night Ви сказали, що готові допомогти будь-кому, у кого є ідеї і хто хоче кудись рухатись. Як щодо організації якоїсь групи допомоги чи бізнес-школи, щоб наставляти охочих будувати власний бізнес?

Відповідь однозначно “так”. Я все своє життя вчуся і вчу. Та і мої батьки, сестра, брат – професори, викладачі, педагоги – всі прагнули знань та освіченості, навчають інших і пишаються, коли учень перевищить їх. Я буду навчати тебе доти, доки будеш готовий трудитися і в рази примножити те, що пробуєш робити, бо інакше мені нецікаво.

Vancouver Island, 2016

-Чим Ви, пане Романе, займаєтесь для душі?

Є дуже мало речей, які я ще не спробував. Я, як і мій дід, що потрапив до Сибіру, постійно ризикую, люблю адреналін. Пірнання, стрибки з парашутом і багато іншого назвіть – я підтверджу, що це робив. Посидіти на пляжі і погрітися – не для мене. Дружина і син жартують, що я сам собі друг, бо люблю бути наодинці. Коли мені було 20, я брав канойку, ніж і два тижні проводив сам у лісі – такий екстрим я любив. Як і мої батьки, розуміюся на мистецтві, колекціоную. Справжній знавець мистецтва – це моя дружина Марійка, яка вже 15 років допомагає у Ґалереї КУМФ, тож маємо спільне захоплення.

-Які плани у Вас на майбутнє?

Відповім жартом: мушу прожити до 125. Чому? Щоб зробити все заплановане, потрібно 120 років, а тоді ще 5 для відпочинку. Багато чого є в планах – лише не пенсія. Я люблю те, що роблю, тож буду працювати і “кайфувати”.

 

 

Фото з архіву родини Винницьких