Про пихатого жука

 

На лісній галявинці в трухлявому пеньку жив жук-олень. Його так називали тому, що мав красиві, як у справжнього оленя, роги. І сам він був нівроку: великий, чорний та блискучий, а коли розправляв крильця і летів, то гудів, як вертоліт. Одним словом, всім жукам жук. Тільки мав одну ваду: дуже пишався собою. Коли він був не жуком, а жучком, а його роги  – не рогами, а ріжками, то не задирав носа, а як тільки побачив себе в краплинці роси, так і загордився:

– Нікого нема в лісі поважнішого! Я – цар лісовий, і ви всі повинні мені прислужувати!

Спочатку звірі терпіли вибрики жука, потім сміялися з нього, а з часом почали просто не зважати на рогатого, ніби й нема його взагалі. А жук ні, щоб помиритися! Він ще більше бундючився, навіть вітатися перестав.

Якось сидів жук на своєму пеньку та чистив лапками роги. І так запишався, що не помітив, як з гілки тихенько злетіла сойка. Не довго думаючи, вхопила вона красеня  дзьобом і полетіла.

– Рятуйте! – заволав жук. – Всі до мене!

Та ніхто з лісових мешканців не дослухався до його волання. “Раптом знову буде жучисько своєю пихою голову морочити”, – подумали вони.  Чує жук, що непереливки, ще голосніше репетує:

– Друзі, рятуйте, пропадаю!

Визирнули звірі зі своїх хатинок і бачать, що справді біда у жука. Стали допомагати, хто як міг: одні галасують, інші шишки й горішки в розбійницю-сойку жбурляють. Пташка покружляла трохи та й випустила із дзьоба здобич. Жук  цілий і неушкоджений гепнувся на землю. Почухав пом’ятий бік, дивиться, а його пречудові роги зламалися! Шкода їх стало, хоч плач, та добре, що сам живий зостався. Кажуть, відтоді жук із сусідами жив у злагоді, бо пам’ятав, до чого пиха доводить.  А роги у нього знову виросли, навіть кращі за перші!

Калина Дячук