Отець Іван Татарин: «Бережімо нашу українську культуру, як великий дар Божий»

Понад 50 років служить на ниві Христовій отець Іван Татарин. Хоч народився він у Канаді, але всім серцем любить українську мову та культуру. Протягом півстоліття його скромна наполегливість перетворювала ідеї на досягнення: за сприяння отця Івана збудовано в Торонто українську католицьку церкву святого Димитрія, українську католицьку школу ім. святого Димитрія, дім тривалого догляду – Українсько-канадський осередок опіки, резиденцію святого Димитрія. Можна по-доброму позаздрити його надзвичайній енергійності, доброзичливості, вмінню згуртовувати людей та надихати їх на благі справи. Отець Іван – друг Любомира Гузара, глибоко шанованого багатьма родинами і навіть не одним поколінням українців Торонто та за його межами, який (щиро сумуємо) помер 31 травня цього року.

Дякую Вам, отче, за зустріч! Ми знаємо, як багато зробили Ви для української громади, але, на жаль, дуже мало відомо про Ваше життя. Розкажіть, будь ласка, про своє дитинство, родину.

Народився я 1933 року у м. Сідней, що в Новій Шотландії (Nova Scotia). Українці заселилися там ще 1901 року. Гуртувалися вони навколо великої фабрики, де були потрібні робітники, а також працювали в копальні та порту. Мій тато приїхав до Канади заробити грошей, бо мріяв купити землю в Україні та бути господарем на ній, але якраз тоді вибухнула Перша світова війна, тому він змушений був залишитися. У моєму містечку було дві церкви: православна і католицька. Наші люди з Великої України збудували велику православну церкву, а у 1912 році галичани звели свою, довго шукали священика, але, коли він приїхав з України, сказав, що це вже кінець світу, бо далі поїзди не їхали. Тодішні українці у Канаді називали себе русинами, слово «українці» почали вживати лише у 30-х роках.

Священство – велике покликання. Чому Ви вирішили стати священиком?

Моя сім’я завжди була при церкві: батько – в церковній управі, брат з 14 років дякував, тому мій вибір служити Богу цілком логічний. Батьки з розумінням поставилися до обраного мною життєвого шляху і всіляко підтримували, за що я їм дуже вдячний.

Розкажіть, отче, про свої духовні школи.

Я закінчив гімназію, а згодом The Catholic University, 4 роки вчився у The Catholic University of America у Вашингтоні. До школи я ходив разом із Блаженнішим Любомиром Гузаром, а пізніше ми студіювали у Вашингтоні. Мій друг був висвячений на священика у Стемфорді, а я у то й же час – на диякона. Господь мав тоді свій план для кожного з нас.

В університеті нам викладали дуже знані професори, які закінчили Оксфорд і Гарвард. Вони давали можливість вчитися бідним студентам, тому мені вдалося отримати дуже потужну школу. Після закінчення університету мене відправляли на навчання до Риму, але я відмовився.

 

Чому місцем служіння Ви обрали Торонто?

Я планував залишитися у Вашингтоні, але мама переконала мене повернутися до Канади. У Торонто тоді мешкали дві мої сестри. Почав я служіння в катедрі святого Йосафата якраз після Другої світової війни. Прихожан було дуже багато, наприклад, першого року мали до першої сповіді і причастя 120 дітей. Тут я займався з молодіжними організаціями, будинком опіки. Також мав служіння в лікарні, де жили хворі на туберкульоз. Інші священики боялися іти туди, а я пішов.

Нині церква святого Димитрія, школа, будинок опіки – міцний осередок українства в Торонто, а як все починалося?

У ті роки я був дуже зайнятий підтримкою українців, які після війни знайшли прихисток у Канаді, зокрема в Торонто. Вірян значно побільшало, тому виникла необхідність у заснуванні нової парафії. Тоді навколо нашої церкви, що знаходилася далеко за містом, були лише ферми, тобто ні будинків, ні нормального сполучення, але людей вабило сюди дешевше, ніж у місті, житло.

Починалося все з 4-х акрів землі, купленої під майбутню парафію. Я служив у кімнаті при школі, згодом назбиралося понад 80 молодих родин, які склали основу парафії. Українська громада тоді була дуже роз’єднана, бо мали різні менталітети люди українського походження, які народилися тут, і ті, що прибули сюди після війни, багато з яких воювали в УПА. Дуже гостро постало питання з англійською мовою під час служіння і навчання в школі.

Спочатку ми заснували класи народних танців, перші репетиції проводилися в будинку однієї нашої парафіянки, бо ж приміщення ще не було. Згодом відкрилася «Рідна школа», але це був досить складний процес, тому що чимало труднощів виникало у школі при поєднанні української мови і традицій з канадською програмою.

Люди, хоч заробляли небагато, жертвували на побудову храму, і поступово вдалося збудувати і церкву, і церковну залу, і школу.

Люди у Канаді приходять до храму за духовною підтримкою і порадою, а чи при ній діють якісь напрямки, що залучають до церкви?

Стараємося пригорнути всіх до церкви. Велике щастя, коли на богослужіння приходять мами з маленькими дітками. Ми маємо недільну школу, катехитичні курси, дитячий хор, школу українських танців «Явір», дві жіночі організації. Я завжди підтримую всі нові ідеї, бо це ж надзвичайно важливо.

Як Вам вдалося об’єднати при церкві декілька поколінь українців?

З Божою допомогою, адже Господь турбується про кожного з нас. Служби відбуваються українською та англійською мовами, тому до нас приходять віруючі як англомовні українського походження, так і новоприбулі в Канаду українці. Ми турбуємося про будинок опіки та школу і організовуємо різні заходи, цікаві для всіх. Дуже добре, що є будинок для літніх людей, де переважно проживають ті, хто приїхав до Канади після Другої світової війни. Церква об’єднує всіх!

Як, на Вашу думку, потрібно виховувати дітей у християнських родинах сьогодні, у глобалізованому світі?

Головне, щоб діти приходили до церкви. І не просто приходили, а були її активними членами, долучалися до життя церкви, тільки так ми збережемо українську мову і культуру. Ми живемо у секуляризованому світі, де більшість речей, на жаль, виконуються тільки зовні. Щоб наша віра була сильною і непохитною, мусимо навчитися боротися з викликами цього світу.

Розкажіть, отче, про свої плани, нові проекти.

Планів ще багато, але роки беруть своє: у жовтні мені сповниться 84 роки. Хотів би розширити дім опіки, адже дуже багато людей бажає мешкати в ньому, а місць не вистачає. Цього року з нагоди 150-річчя Канади в нашій церкві відбудеться великий фестиваль, також уже є проект побудови скульптури Матері Божої Канади перед входом до церкви. Думаю, дуже важливо мати певні плани щодо розвитку парафії, адже це пожвавлює людей, розкриває їх ініціативу і таланти.

Ви можете звернутися до читачів журналу “Разом”.

Пам’ятайте, шановні, що наша мова і культура – великий дар Божий, тому всі разом бережімо його, щоб не загубити і передати майбутнім поколінням.


*На відзначення 50-річчя свого висвячення о. Iван запровадив щорічну стипендію The Father John Tataryn Legacy Scholarship для студентів, які потребують фінансової допомоги для здобуття вищої освіти.

*Високодостойний отець Iван Татарин – чоловік Божий і чоловік Візії, доброчинець для канадців українського походження і гідний одержувач гуманітарної премії імені Маркіяна Охримовича.

www.stdemetrius.org