Осіння казка “Про скнару-горобину і щедру калину”

На затишному узліссі росла горобина, а неподалік від неї – калина. Горобина була висока, струнка, з пишною кроною та густим листям. Калинка ж вдалася непоказною: низенька, маленька, з тоненькими гілочками, які, здавалося, ось-ось від вітру зламаються. Хоча були вони, як бачите, різні, але товаришували і часто, перегукуючись, посилали вісточку одна одній теплим літнім вітерцем:

– Як ти, горобинко?

– Добре, калинко!

– Що тобі наснилося, калинко?

– Соловейкова пісня, горобинко!

Коли золота осінь-чарівниця одягнула в нове яскраве вбрання всі дерева, не оминула вона і подружок. Горобинове листя за одну ніч почало вигравати всіма барвами від жовтого до червоногарячого. І калинка прибралася, щоправда, не так пишно: де-не-де її листя почервоніло, десь стало коричневим, а де зеленим залишилося. Тішиться горобина своєю красою, а калинці хвалитися нічим, то подругу підтримує: “Так, ти у лісі найкрасивіша, горобинко!”.

За якийсь час поспіли на деревцях ягідки, жовтогарячі на горобині, а на калині – червоні. Однаково щедро рясніють вони урожаєм, аж гнуться гілки від ягід. Провідали про це пташки і стали навідувати подружок. Першим прилетів горобчик. Сів на горобину і каже:

–  Цвірінь! Горобинко-горобинко, дай мені ягідку, бо я дуже зголоднів!

– Ще чого! – замахала та гілками. – Бракувало, щоб усілякі нероби мою красу псували! Киш!

Образився горобчик і перелетів на калину.

– А ти, калинко, даси мені хоч ягідку?

– Так! Бери, скільки хочеш.

Наступного дня прилетіла сойка-жартівниця на горобину і без зайвих слів почала дзьобати терпкі грона.

– Що ж це діється? Пробі! Грабують! – залементувала горобина й зігнала птаху.

Покружляла сойка і сіла на калину, наклювалася ягід досхочу та й полетіла геть.

Щодня горобина проганяла птахів, а ті летіли до калинки, яка щедро віддавала їм свої плоди. Потроху на ній не залишилось ані китички, а горобина стоїть уся в ягодах.

– Отак усім роздавала та залишилася ні з чим! – дошкуляє горобина калині. – Стоїш як примара: ані листя, ані ягід!

– Нічого, – зітхає калинка, дивлячись на своє відображення у великій калюжі, – наступного року будуть інші.

Якось серед ночі залетів у ліс північний вітер-розбишака, обтрусив дорешта листя з дерев і насамкінець прошумів узліссям. Калинку він не помітив, бо стояла вона гола-голісінька. І тут угледів вітрюган пишну горобину та так взявся за бідолаху, що мало душу з неї не витряс. За якусь хвилю на горобині від листя не зосталося й сліду, а ось китиці ягід трималися міцно. Вигинав вітер-пройдисвіт деревце, ламав гілля, поки останню ягідку на землю не скинув. Зареготав вдоволено і полетів далі шкодити.

Стоїть горобина обшарпана та понівечена, гіркі сльози ллє: ”Якби ж я знала, що зі мною трапиться, нікому б своїх ягід не шкодувала…”. Але що вже тепер вдієш? Буде скнарі наука.

 

Калина Дячук