Нитка, хрестики, життя – Марина Веселовська

З  початку був український жіночий клуб у Єгипті, який дружини українських дипломатів започаткували 2001 року в Каїрі. Сюди відрядили на роботу мого чоловіка-дипломата, і я приїхала разом з ним. Хоч арабське середовище не вороже до іноземців, але ж хочеться рідного оточення, та й у мене не було бажання почуватися лише в ролі дружини свого чоловіка. Ідея створення клубу прийшла до мене не одразу, але, побачивши, як гуртуються британці та італійці, подумала, що можемо й ми.

І як добре взялися! Вирішили зробити відкриття з розмахом. Закипіла робота. Пошук місця першої зустрічі,  укладення тексту запрошення, пошук українських  жінок, які, знаємо, напевне мешкають у Каїрі та околицях. Вони виявилися зовсім різними: заміжні за єгиптянами українки, що вже 30 років живуть у цій країні, і жінки зі США, Британії, Австралії, чиї чоловіки працюють в Єгипті за контрактом. Спершу пристала до нашого задуму одна, а потім її подруги з Херсону, які, виявляється,  ніяк себе не ідентифікують як українок. І вінничанка відгукнулася, що приїхала сюди разом з чоловіком-єгиптянином після закінчення медичного інституту, де вони познайомилися, а потім одружилися, і десятки інших.

Щоб зробити першу зустріч більш привабливою і щоб водночас відбулася вона на «нейтральному полі» (далеко не кожен єгиптянин готовий відпустити дружину одну ввечері та ще й у «християнське» посольство),  вирішили її провести… на пароплаві. Так-так, на великому туристичному пароплаві, які курсують по Нілу. Його нам «позичив» на три години єгиптянин – чоловік однієї нашої активістки, запоріжанки Олени. Віддруковані тексти народних пісень не знадобилися, бо виявилось, що  місцеві жінки зберігали їх у пам’яті. Тільки-но пролунали перші акорди «Ой у вишневому садочку….», всі заспівали.  Скільки було тоді сліз і обіймів: «ви звідкіля?”, «а ми з Донецька», «і ми також», «а я з Одеси»; «мій чоловік – генерал, на жаль, уже помер», «а мій був міністром в Уряді», «я народилася в Єгипті, а батьки мої з Харкова» і далі, і далі… Неможливо все згадати – так багато хвилюючого було.

Ф. Овербек «Вітторія Калдоні»

Клуб діяв понад три роки!  Потім організовували зустрічі молодих мам разом з їхніми дітьми, виходив щомісячно бюлетень клубу, навіть видали простенький українсько-арабський словник. На Різдво – відкриті двері Посольства, вареники, гаряче вугілля в кам’яних вазах на галявині Посольства і український дитячий вертеп на вулицях мусульманського Каїру, з яким нас запросили в єгипетський технікум на відкриття їхнього свята. Я тоді під час концерту жахнулася: наші діти славлять Ісуса в столиці мусульманської країни. Може, думала, треба негайно тікати разом з дітьми, поки хтось не сприйняв це як блюзнірство. Та все закінчилося добре.

Ще була поїздка – справжній детектив – у Хелуан, що за 30 км від столиці. В цьому містечку ми разом з 80-річною пані Наталією Драгомановою, внучатою племінницею Лесі Українки і онукою М. Драгоманова, розшукували і таки знайшли будинок, в якому під час лікування в Єгипті мешкала славетна українська поетеса. Зараз там жіноча приватна школа.

У Жіночому клубі виник гурток вишивання, яким керувала активістка Ірина. Роздала нам нитки, тканину, голки… і почалося. З дитинства я пам’ятала, що вишивала щось моя бабуся, а потім трохи і мама, щоправда, як мені здавалося тоді, шиття те було зовсім просте. Коли ж я побачила, які картини творить наша Іра, то дуже захопилася і вибрала собі тему – жіночі портрети.  

Жінок вишивати приємно: виразні обличчя, таємниця в очах, півусмішка на устах, мов у Джоконди. Шкода, що готових схем вишивок жіночих портретів небагато, та й ті не усі відповідають моєму смаку. Буваючи в музеях, часто звертаю увагу саме на цей аспект. Одного разу у відомому музеї Пінакотека в Мюнхені зачарувалася картиною німецького художника Фрідріха Овербека «Вітторія Калдоні» і подумала: «Чим не українка?»

Завагалася, чи зможу. Хоч на той час уже мала комп’ютерну програму переведення малюнка у схему, але справа це непроста: треба мати навички, розвинутий зір і багато досвіду. Поступово перестала сумніватися і взялася за роботу, котра забрала у мене рік часу. Коли ж я дізналась історію Вітторії Калдоні, то зрозуміла, що ні часу, ні  зусиль не шкода. На цій картині зображена 15-річна італійка – донька виноградаря з-під Риму, яка завдяки своїй незрівнянній вроді стала знаменитістю. Згодом Вітторія почала позувати багатьом  тогочасним художникам, зокрема і Фрідріху Овербеку, який намалював її 1821 року. Трохи пізніше вона зустрілася, покохала і вийшла заміж за художника Петербурзької Академії  мистецтв – українця Григорія Лапченка, що стажувався в Італії. У 1839 році вони приїздять в Україну, на Черкащину, але невдовзі Григорій занедужав, втратив зір і незабаром помер. Селяни любили свою Вітторію і звали її чомусь Антонівною. За якийсь час удова переїжджає до Прибалтики. Її сліди зникають, відомо лише, що померла вона у 85 років.

До речі, я надіслала фото своєї вишивки – портрета Вітторії Калдоні – дирекції Пінакотеки і отримала радісну відповідь та подяку за інтерес до творчості їхнього земляка Ф. Овербека.

Не могла я пройти повз усім відому «Українську дівчину» Володимира Маковського. Вишивала довго (складність у чорному тлі), але ця робота стала однією з найулюбленіших. Є у вишиванні  таїнство. Ось, наприклад, вишиваєш обличчя, очі, і все нібито складається з простих хрестиків, а додаю лише один білий – око оживає,  дивиться на тебе крізь віки і… дякує!

Останнім часом я трохи відійшла від портретів: стало цікаво збирати старовинні українські узори та давати їм друге життя, ладнати їх на одяг, подушки тощо. Вважаю, це треба зберігати та примножувати, вчити дітей мистецтву вишивання та отримувати від нього насолоду.

Живучи у Брюсселі, навчила кількох жінок цьому диву. Чоловік однієї потім нарікав: «Що ви наробили з моєю дружиною? Раніше після роботи вдома чекав накритий дружиною стіл, а тепер сам беру вечерю, бо їй треба рядок дошити!»

Отаке-то воно вишивання!  

Автор: Марина Веселовська