Мандрівний гурт “Фолькнери” – культурний посол України у світі

Харизматичний, нестримний, сповнений містики та загадок український гурт “Фолькнери” створений надзвичайно сонячним і позитивним подружжям Володимира Муляра та Ярини Квітки. Їхні пісні – особливі вібрації української автентики – не залишають нікого байдужим незалежно від континенту, де вони концертують. Окрім того, Ярина і Володимир заснували проект «Двоколісні хроніки»“. Ці відважні мандрівні музиканти за 8 років, починаючи з 2010, відвідали 28 країн, здолавши на велосипедах 45 000 км, і не планують зупинятися! Якраз поміж захоплюючих подорожей нам вдалося «впіймати» Ярину, щоб розпитати про фолькнерівську творчість, веломандри і найголовнішого члена їхньої команди.
Ярино, як назвається незвичний стиль, в якому творите?
Хай стильові ознаки нашої творчості визначають критики та шанувальники. Наш стиль – це стан душі, вібрації думок, пережитків, надбань, історій, глибинне коріння предків.
Чому матеріалом для творчості “Фолькнери” обрали саме народну пісню?
Коли ми з Володею познайомились, я лише входила в музику. На ту пору (2008) 2 роки співала в зараз відомому колективі «Рожаниця», який, до речі, виступав у Канаді. Мене захопила автентика і прижилася в мені. Я люблю загадковість та містику в народних текстах, адже те, що в них між рядками, містить неймовірну силу. Вже давно в мене родяться й власні тексти, які поки що на полиці, хоча в пісні «Вібрації», що в альбомі «Son», присутні мої авторські слова.
Вовчик – музикант зрілий, бо «вариться» в цьому мистецтві 20 років. Щоправда, до знайомства зі мною він грав рок та мейнстрім, потім я його «заворожила» народною манерою співу, отож маємо тепер разом “Фолькнерів”.

Яка пісня найулюбленіша?
«Вібрації», «Ра», «Іванко», «Сальвія» – та всі! Кожна пісня по-своєму особлива, і я виливаю з серця її глибину, почуття, свої переживання. Взагалі для мене музика – це сила та енергія. Якщо композиція зроблена красиво, але абсолютно мене не зачепила, то я не буду слухати таку музику. Хай краще пісня буде дивною й незрозумілою, але не такою, як всі.
Що найціннішого вдалося привезти з етно-експедицій?
Звісно, пісні, але ще цінніші для нас історії людей про те, як і коли вони співали ту чи іншу пісню. Вони наче занурювались у щось дуже потаємне, невідоме нам, й переказували словами автентичної пісні.
Чим зараз живуть “Фолькнери”?
Останні 4 роки ми, сповнені вируючою енергією творчості, ведемо мандрівний спосіб життя. Подорожуючи, ми повністю заповнюємо простір нашого єства новою інформацією, переживаннями та відчуттями. Після трирічних мандрів повернулися в Україну і відразу записали новий альбом “Son”, зняли кліп на пісню «Сальвія», відіграли кілька концертів. Наразі зимуємо знову в мандрах. Поки що не вдається виступати в дорозі, бо з нами дворічний живчик Маркусь, але на літо 2019 плануємо знову концертувати!
Як виникла ідея відправитись у мандри?
У нас обох це мрії дитинства, тому, аби їх реалізувати, ми почали діяти. Моя перша подорож у 2007 р. автобусним туром Європою видалася страшенним нудотством. Повторення не хотілося. Влітку 2008 року наші серця з Володею зустрілися, і він, що уже 10 років крутив педалі, «підсадив» і мене на веломандри. Отак з літа 2009 ми щороку кудись їхали роверами, бувало й на 2-3 місяці, а в 2014 гайнули до Австралії.
У чому суть вашого проекту “Двоколісні хроніки”?
Спочатку це було дослідження фольклору, пошук автентичних пісень для репертуару. Україну ми проїхали вздовж і впоперек. Далі помандрували закордон і почали там грати нашу музику, у такий спосіб розказуючи про Україну. Стали «культурними послами» – мандрівними музикантами, зв’язковими з рідною країною. На жаль, у багатьох країнах пересічні люди досі дуже мало знають про Україну.
Згодом наш проект став відеоблогом, тепер усі бажаючі можуть спостерігати за «роверним» життям “Фолькнерів”. Власним прикладом ми прагнемо показати, що мандрувати може кожен – не лише заможні! Принципово не ночували в готелях (лише намет!), навчилися дуже економити і заробляти в дорозі. Крім концертів, робили власні поштові листівки, продавали фото, писали статті, працювали з радіо «Промінь». Тепер поставили собі за мету розказувати мамусям, що дитина – не завада втілювати свої мрії.
Навіть без грошей, але з головою на плечах та з руками й ногами ми, люди, впораємося! Головне бути чесним із собою та  іншими.
Ярино, яка країна стала для вас найбільшим відкриттям?
Кожна країна по-своєму унікальна й неповторна, хоча деякі, звичайно, дуже вразили. В Ірані напрочуд гостинні люди і неймовірні пейзажі, Індія, як мікс трешу й краси, здавалася нам реально іншою планетою. Непал зачарував найвищими на Землі гірськими вершинами, а Австралія – екзотичними для нас кенгуру, коалами, крокодилами, какаду, мальовничими пляжами та відчуттям безпеки.
За домом сумуєте?
Поки що я навіть не можу сказати, де мій дім, а лише відчуваю, що він десь біля океану чи моря. Я, зрозуміло, сумую за Україною, зокрема Києвом, де багато знайомих облич, де смачна їжа, улюблені кафешки, вулички…
Мандри змінюють людину?
Як на мене, не стільки змінюють, як розвивають. Мандри затягують: раз спробуєш і вже назавжди!
В одну з велоподорожей ви відправилися не вдвох. Не хотілось осісти на цей час?
Я вирушила в далекі мандри у жовтні 2014 однозначно не вагітною, адже Маркусь народився в квітні 2016 року. Ми завершили перший етап у Сіднеї, коли я була на 4-ому місяці вагітності. Потім ще два місяці з концертами та презентаціями нашого фільму «Країна скарбів» мандрували (щоправда, не на велосипедах) різними містами Австралії, куди нас запрошувала українська діаспора. Маркусь народився в Сіднеї, передчасно, а через десять місяців уже з дитям знову подалися у мандри. Чесно, я не люблю стереотипи і нав’язування. Вагітність – не хвороба, а мала дитина – не ярмо, а насолода й щастя. Ми втрьох щасливі, мандруючи.

Зараз, коли син подорожує разом з вами, формат подорожей змінився?
Так. Маркусь наш капітан! Два з половиною роки він усюди з нами. Ми стали повільніші, вже нема екстриму. Живемо, як усі сім’ї з дітьми, ось тільки наш формат мандрівний.
Ярино, багато хто з матусь нарікає, що нічого не встигає з малюком. Як у Вас з цим?
А хто сказав, що я встигаю? Звичайно, ні! Просто вибираю пріоритетні справи, розуміючи: на все свій час. Мала, наприклад, здати до друку книгу про мандри в лютому 2018, але вона ще досі не дописана… Хотіла б прочитати за рік не 10 книг, а хоча б 30. Те ж саме з кіно.
Мені буває важко з дитиною самій, без няні і бабусь, проте водночас я бачу, як росте мій синок, як він розвивається, а дитя знає, що ми всі вкупі й від того щасливі. Оскільки Марко постійно з нами, він вчиться від нас багатьом речам: уже любить джаз, знає багато музичних інструменті, грає на ударній установці й джембе, читає з нами книги… Ми маємо багато часу, щоб відкривати сину цей прекрасний світ!
Знаю, що зараз ви також подорожуєте. Куди пролягає ваш маршрут цього разу?
Уже три місяці ми в дорозі, саме зараз перебуваємо в Албанії. Встигли проїхати Україну від Стрия до угорського кордону, Угорщину, Хорватію, Боснію та Герцеговину, Чорногорію. Далі попрямуємо на південь і мандруватимемо Грецією, Італією (Сицилія), Північною Африкою.
Щасливої дороги, “Фолькнери”!