Легенди та традиції Рахманського Великодня

– Десь далеко у блаженному краю, куди пташка не долітає і звірина не доходить, а грішному чоловікові й поготів не дістатися, живуть праведні люди – рахмани. Увесь рік вони моляться та постяться, ні крихти хліба до рота не беруть, а як настане світлий Великодній празник, то можуть цього дня спожити одне яйце, розділене поміж їх усіх, – розповідає старий дідусь онукові, лагідно погладжуючи неслухняне волоссячко на його малій голівці.

   – Діду, а звідки вони знатимуть, що вже Великдень? – дивується хлопчак.

   – А ми нащо? Завтра прийдемо з церкви й надішлемо їм звісточку.

   – Яку, дідусю?

   – Спи, завтра побачиш.

   Тільки не спиться хлопчині, крутиться він великодньої ночі, бо хвилюється, щоб і до церкви не проспати, і про рахманів не забути.

 

Сьогодні рідко хто згадує про давню, ще дохристиянську українську традицію святкування Рахманського Великодня. Раніше це особливе свято відзначали в Україні й сусідній Білорусі у середу на четвертий тиждень або ж на 25 день після Великодня, звідки походять його інші назви, як-от Права середа, Суха середа або Переполовення (тобто день, на який випадає половина періоду між Великоднем і Трійцею). Відомий етнограф Олекса Воропай у книзі «Звичаї нашого народу» зазначає, що на початку XX ст. Рахманський Великдень святкували на Київщині, Полтавщині, Херсонщині та Поділлі.

   Чому святкували саме у середу четвертого тижня по Великодню? Відповідь можна знайти у гуцулів, які надзвичайно шанували це свято. Вийшовши з церкви, старший у хаті чистив свячене яйце, шкаралупу з якого кидали у швидку річку. Вважалося, що лише вода здатна потрапити у далекі краї праведників-рахманів, а шкаралупа, саме 25 днів подорожуючи сюди річками-морями, сповістить їм про настання Великодня.

   Хто такі ті рахмани, достовірно ніхто не знає, проте, як не дивно, про них згадується в літописах. Найдавнішу писемну згадку знаходимо в «Літописі Руському», датованому 839 роком, де розповідається про благочестивих іуктриян-врахманів, відомих праведним життям. Також про святий народ мовиться у літописі ченця Нестора, який зі свого боку посилається на давніші записи Георга Амартолу. Деякі науковці знаходять спільні риси українських “рахманів” з індійськими “брахманами” – представниками вищої касти, зокрема акцентуючи увагу на тому, що, мовляв, навіть назви звучать майже ідентично. Насамкінець, у легендах та переказах, записаних на території України, рахмани ототожнювалися з душами безгрішних померлих, тому подекуди Рахманський Великдень ще називають Навським (від “Нави” – світ покійників). У будь-якому разі рахманів шанували та ставили собі за приклад, говорячи: “Постимо як рахмани”, тобто щиро, праведно.

 

   Особливо ретельно та чи не найдовше дотримувалися традиційного святкування Рахманського Великодня на Гуцульщині. Звісно, цього дня до церкви не йшли, проте вдома утримувалися від роботи й постилися, лише пили воду. Гуцули були переконані: того, хто працюватиме, скарає Бог. У с. Боришпольцях, що неподалік від Кам’янця-Подільського, записана легенда про сестру та брата, які поїхали на Рахманський Великдень у поле орати, але навіть не встигли й борозни зробити, як земля розкрилась та поглинула їх разом з плугом. Кажуть, і досі, якщо у день цього свята прикласти вухо до землі, то можна почути, як вони волів поганяють: “Цоб, цабе, сірий! Цоб, цабе, мурий!”

   Як і на Святвечір, на Рахманський Великдень чекали, коли на небі засяє перша зірка, тоді сідали до вечері, що складалася зі спеціально збереженої від Великодня паски та однісінького яйця. Господар ділив яйце на всіх домашніх, відкладаючи один додатковий шматочок, очевидно, для душ померлих, примовляючи: “Якщо 12 рахманів можуть цим яйцем поділитися, то й ми поділимось”. Тоді роздавав кожному по шматочку, а по вечері віддавав зайвий шматок найменшій дитині. Ні шкаралупу, ні крихти не викидали, а згодовували худобі чи птиці.

   З часом свято Рахманського Великодня все більше обросло прикметами та легендами. Казали, додаючи свої подробиці цієї події, залежно від регіону, що на Переполовення Богородиця з Ісусом, утікаючи до Єгипту, щоб Ірод не занапастив, перепливали річку на трісці. Хлопці вважали за обов’язок облити водою якомога більше дівчат та жінок, вишукуючи поміж них відьму, бо, якщо на неї потрапить хоч крапля, впродовж усього літа вона не зможе красти дощі і не нашкодить врожаям.

   Звісно, сьогодні, як і багато інших давніх свят, Переполовення втратило актуальність, проте тепер, дізнавшись про нього, на 25-тий день після Великодня задумаймось: може праведні рахмани досі чекають від нас звістки, виглядаючи червона шкаралупу від крашанки, щоб радісно сказати: “Христос воскрес!”.