Казка “Як коник-стрибунець собі друга шукав”

 

Неподалік ставка під  листатим старим лопухом жив коник-стрибунець, а на вершечку лопуха ночував жучок-сонечко. Як личить добрим сусідам, комашки ладили між собою. Вони разом росою вмивалися, гралися в піжмурки, ховалися від дощу – одно слово, були справжніми друзями. Якось рано-вранці прокинувся коник і задумався  зненацька:

– Я дуже гарний, зовсім як травичка, а сонечко – незрозумілого червоного кольору та ще й на ньому якісь некрасиві цяточки. Нащо мені такий товариш? Краще іншого собі пошукаю, як я, зелененького!

Стрибав-стрибав коник і  побачив на кульбабі метелика-лимонницю. Виміркував стрибунець, що метелик, хоч  не зовсім зелений, але згодиться, і  голосно закричав до нього:

– Добридень, метелику! Хочеш зі мною дружити? Ти зелений, я зелений – гарно пасуватимемо!

– Гаразд, лети за мною, – змахнув крильцями метелик і пурхнув з кульбаби в небо, навіть не поглянувши на стрибунця.

Коник спробував якнайвище стрибнути за новим другом, але де там… Тільки добряче об землю гепнувся та колінце забив.

– Теж мені товариш… – буркнув він невдоволено. – Знайду собі кращого!

По листку подорожника неквапом повзла і водночас з апетитом його жувала товста зелена гусінь.

– Гусеничко-красуне, нумо товаришувати! – підстрибнув до неї коник.

– Хрум… ну… хрум… можна… – прохрумкотіла гусінь у відповідь.

 Стрибунець зрадів і сів на ромашку почекати, поки нова подружка закінчить сніданок. Просидів бідолаха аж до обіду, а ненажера навіть не думала йти з ним гратися. Після подорожника вона погризла фіалку і ось уже взялася за ромашку, на якій сидів коник. Тонке стебло квітки захиталося – знову коник опинився долі.

– Тобі б лише пузо напхати! – сердито помахав він кулаком.

Довго стрибав коник, а коли зупинився на березі ставка перепочити, то побачив недалечко на воді жука-плавунця. ”Гей, жуче, нумо товаришувати!” – крикнув стрибунець. Мабуть, жук поспішав, тому навіть не глянув у бік коника, зате з густого очерету почулося хрипке: ”Залюбки, дорогенький!”

На листя латаття вистрибнула велика зелена жаба і смачно облизалася довгим липким язиком:

– Ходи ближче, солоденький, пограємося удвох.

– Ні, тітонько, дякую. Вечоріє, мені час додому. Пограємось іншим разом, – позадкував коник-стрибунець.

– Нікуди ти не підеш, мій смачненький, – зареготала бридка жаба. Вона вже намірилася схопити коника, як раптом угорі задзижчала маленька червона цятка і щосили вдарилась їй в око. Жаба розгнівано квакнула і пірнула в ставок.

– Я тебе цілий день шукаю! Де ти пропав? – вигукнув жучок-сонечко, примостившись біля коника (Ви, мабуть, здогадалися, що це саме він врятував стрибунця?).

– Я…я… – зніяковів від сорому коник. Хіба міг він зізнатися, що хотів свого вірного друга на когось іншого, просто зеленого, проміняти?

Насправді не важливо, червоний ти чи зелений, смугастий чи в цяточку –  головне вміти бути справжнім товаришем.