Казка “ПОДАРУНОК  ДЛЯ СВІТЛИКА-ЯНГОЛЯТИ”

Ви, дітки, мабуть, знаєте, що у святого Миколая є двоє помічників – янголятко та чортеня. Вони старанно працюють сповненої див ночі, щоб кожна дитина дістала по заслузі. Чемним та слухняним янголятко складає під подушки іграшки, книжки та солодощі, а чортеня нечупарам та неслухам підсовує березові різки та чорну вуглинку. Та цієї ночі якось все пішло шкереберть…

Чортеняті Антипку не подобалося, що його подарункам – найдовшим різкам та найбільшим вуглинкам – дітки не радіють. Заздрив він янголяті Світлику і думав, як би то тільки самому допомагати дідусеві з подарунками. “Треба пошукати того зануду, бо, напевно, десь біля Миколая крутиться, підлиза”, – пробурмотів невдоволено і подався шукати янголя.
Рискало чортеня недовго. Здалеку побачило, як Світлик у коморі складає пакунки у величезний, гаптований золотими зорями мішок без дна: скільки подарунків не клади – всі помістяться. Коли ж треба якийсь, то він сам стрибає прямо в руки.
Антипко хитро посміхнувся і підійшов до заклопотаного янголятка:
– Здоров, крилатий. Як працюється?
– Дякую, вже закінчую складати.
– Серед цієї купи подарунків є, напевно, і для тебе? – блиснув чорними очками чортик та ще крутнув хвостиком. – Мені нічого не дістанеться – я ж пустун, а ось ти найслухняніший, найчемніший…
Світлик від почутого навіть припинив роботу.
– Що, нема тобі подарунка?! – зрадів Антипко. – Несправедливо! Ти тисячу років вірно служиш святому Миколаю і ані пряничка, ані цукерочки не отримав! Не цінують тебе, друже.
Антипко зловтішно усміхнувся та пострибав геть. Янголя ж похнюпилося від думки, що Миколай його не любить, і вирішило більше не допомагати старенькому. Змахнув Світлик крильцями, полетів на найвищу гору, сів на сніговий замет і гірко заплакав.
Надвечір повернувся святий Миколай, покликав янголятко, а воно не озивається. Тільки Антипко тут як тут: оченята сяють – видно, що накапостив. Довелося дідусеві самому всі подарунки розносити, але, хоч дуже поспішав, до першої зорі не впорався. Залишився на дні мішка пакуночок для маленької сирітки Калинки. Зажурився старенький, та не міг більше залишатись на землі.
Бачить Світлик, що і йому пора на небо. Раптом почув плач у хатинці. Зазирнув у віконце, а то Калинка. “Що ж я наробив! – схопилося за голівку янголя. – Це ж через мене дівчинка плаче”. Поряд щось луснуло, і у хмарі сажі з’явився Антипко, який теж почув Калинчине схлипування. Соромно стало чортеняті.
– Треба діяти! – рішуче сказав Антипко, вхопив Світлика за крильце, й перенеслися вони разом на горище будинку святого Миколая. Чортик швидко-швидко попорпався у старій скрині і дістав звідти дивний годинник зі зламаною хвилинною стрілкою.
– Ех, трохи некомплект, але і так зійде! Я триматиму, а ти, Світлику, крути велику стрілку! – командувало чортеня.
– А що це? – здивувалось янголя.
– Це, неуку, годинник-часокрут. Зараз швиденько повернемо час на добу назад, ти хапай мішок на плечі та прожогом на землю, щоб усі діти і Калинка отримали свої подарунки!
– Але ж дідусь Миколай забороняє брати його чарівні речі, – засумнівався янгол.
– Ой, ой, які ми правильні! Часокрут брати, значить, не можна, а втікати напередодні святої ночі можна?
– Згода! – зібрався з духом Світлик.
Вони вхопили годинник і покрутили стрілку. Усе навколо заіскрилося, засвітилось і… зникло, а Світлик і Антипко опинилися в коморі перед мішком з подарунками.
– Ура, вийшло! – радісно вигукнуло янголя.
– Вийшло, то вийшло, – сказав чортик, – але не гаймо часу!
Цього разу подарунки вчасно потрапили під подушки малюків. Втомлені, але щасливі янголя й чортеня сиділи на ґанку домівки святого Миколая. Вони знали, що тепер Калинка не литиме слізки, і це для них був найкращий подарунок.
Калина Дячук