Хата, дітьми багата

Споконвіку народження дітей було найвищим призначенням української сім’ї.  Бездітна родина вважалася нещасливою, покараною Богом, бо ж «хата з дітьми – базар, а без них – цвинтар». Поповнення у сім’ї, навіть найбіднішій, сприймалося як гаразд (щастя і благополуччя), тому й казали: «Дасть Бог діти – дасть і на діти».  Звичайно, не всі родини хотіли мати багато дітей. Не бракувало й тодішніх чайлдфрі, які, крім природної регуляції народжуваності (наші предки знали й таке!), часто свідомо вдавалися до штучного викидня, хоч розуміли, що коять найстрашніший гріх. Деякі матері діяли кардинально, на кілька майбутніх поколінь, перев’язуючи пуповину своїм новонародженим плоскінню (конопляне невичесане волокно), щоб ті або не мали дітей,  або хоч мали менше. Спосіб цей загалом був малоефективний, з огляду на переписи населення Полуденної Київщини XVIII ст., про яку далі йтиме мова.

Хлопчик vs дівчинка?

Хоч, напевно, дещо образливо для прекрасної статі, але здавна повелося, що бажанішими були хлопчики. Підхід радше практичний: син – помічник, що примножить батьківщину, а дочка – гостя, з якою тільки витрати, адже  треба дати їй посаг, відпускаючи за невістку в  чужу хату. Отож і казали: «Годуй сина для себе, а доньку – для людей». Дискримінація посилювалась ще й тим, що жінку вважали тоді молодицею, коли народжувала хлопців. Не дивно, що молоде подружжя всіма правдами і неправдами намагалося зачати саме сина. Вже наприкінці весілля, проводжаючи молодят на сон, на постіль їхню садовили немовля (зрозуміло, хлопчика), а дружби били наречену шапками.  Якщо це не спрацьовувало, брались до «важкої артилерії», наприклад, уникали мати стосунки в дощ. Коли щасливого батька 3-4 дочок не полишала мрія про сина, то  йшов він до ліжка у шапці, черевиках чи й штанях, з усіх сил намагаючись розсмішити дружину, що при такому маскараді, певно, було неважко зробити. Чи діяли подібні методи? Знаючі люди кажуть, звісно, що так, але … 50 на 50.

 

Аби здорове вродилось…

Про здоров’я дитини батьки дбали ще під час вагітності. Як тільки жінка стає «така», всі домашні їй нишком допомагають, надто коли вже “почується” (дитина заворушиться), хоч всю хатню роботу вона виконує й далі, бо не годиться лінуватись. У наших пращурів існувала ціла низка “вагітних”табу, багато з яких дійшли і до наших часів. В книзі етнографа Марка Грушевського «Дитина у віруваннях та звичаях українського народу» вказується, зокрема,  що, аби не вкоротити дитині віку, жінці заборонялося лити воду через поріг, ногою штовхати кішку, переходити людям дорогу, лізти на піч, а щоб лиха доля оминула дитинча, їй не слід було пиячити, лаятися, красти, ходити на похорони  і дивитись на щось бридке.

 

Партнерські пологи з купою ритуалів

Вас, може, здивує, але сучасні пологи за присутності батька дитини – абсолютно не новинка, бо  так народжували всі наші прабабці.  Щоправда, тоді батько був не глядачем з фотоапаратом, а повноцінним учасником появи на світ своєї кровинки: підтримував дружину морально і фізично, часто й сам приймав дитя, якщо повитуха десь барилась. У холодні зими, коли надвір і носа не висунеш, мимовільними глядачами сакрального дійства ставали інші хатні, тому народження дитини аж ніяк не було чимось незвичайним.

Пологи також не обходилися без традиційних ритуалів, наприклад, повитуха перерізала хлопчикові пуповину на сокирі, щоб був майстровитим, а дівчинці – на гребені, аби мала хист до рукоділля. Крім того, примовлянням «Обрізую пуп на вік, на 100 літ»  програмували на довголіття.  Трохи відпочивши після пологів, мати клала віник на поріг, на віник – дитину і тричі її переступала зі словами: «Сама тебе породила, сама вроки одходила». Потім брала дитя на руки, віник викидала за поріг, тільки після цього   годилося класти немовля в колиску. Щоб уберегти його від злих сил, до хрещення не вбирали у власний одяг, а загортали у старі батькові сорочки.

Дитина без прута не виросте

Виховання підростаючого покоління цілком і повністю покладалося на сім’ю, тому про дітей судили по батьках: «Які мамка й татко, таке й дитятко», «Яке коріння, таке й насіння», «Який кущ, така й калина, яка мати, така й дитина», «Яка клепка, така й бочка, яка мати, така й дочка». Через важку щоденну працю часу на довгі розмови у батьків було небагато, отож виховували зазвичай власним прикладом (ставай коло мене й роби як я!) і «прутом».

Світила сучасної педагогіки вхопились би за голову, якби потрапили в середньостатистичну родину XVIII століття. Тілесні покарання не тільки не засуджувались, але й заохочувались, причому покарати винуватця міг будь-хто старший, навіть сусід чи перехожий, який бачив негідну поведінку. За дрібну провину (поцупив яблука у сусідському саду) карали «фітотерапією», себто кропивою по голій дупці, а за значну – прутом. Як не дивно, страшнішою карою вважалось не биття, а коли осоромленому без шапки або штанів, які відібрали, доводилось йти через все село.

У захист тодішніх “педагогів” варто зазначити, що до певного віку дітей взагалі не карали. Чи доріс, перевіряли просто: показували блискучу монету і запалену свічку. Як тягнеться до обох, то ще нерозумне і не можна карати. Часто поблажливий батько просто клав ремінь чи палицю на видному місці як попередження. Правда, знаряддя кари швидко згоряло у печі, а малий шибеник робив вигляд, що нічого про те не знає. Материне ж «Боженька все бачить, він тебе скарає!» закінчувалося, бувало, ретельно виколупаними у ікони очима (а щоб не дивився!) і знову ж таки, контактом з хворостиною.

Дитячі університети

Дитина років п’яти вже мала перші обов’язки: попервах пасти гуси чи качки, потім кози чи телята. Восьмирічні хлопчаки досить хвацько їздили верхи на коні, тримаючись за гриву, тікали подалі від роботи у ліси, а дівчатка займалися звично хатньою роботою та няньчили молодших братів і сестер. Далі їх очікувало нетривале ходіння до школи, праця у домашньому господарстві нарівні з дорослими, а ось років у 18 чулося несміливе материне: «Мені б, синку, поміч, невісточку» або й більш суворе батькове: «Коли ти вже, бісів сину, вженишся?». Так і закінчилось дитинство.