Любомир Гузар: “мир – це дещо більше, ніж відсутність війни”

Любомир Гузар
Цитати про мир, віру, любов, стосунки між людьми
Ми мали зустрітись у Княжичах. Саме там знаходиться резиденція Блаженнішого Любомира Гузара. Плани дещо змінилися: на день раніше, на десяток кілометрів ближче.
   Підходжу до будинку, телефоную секретарю і помічнику Владики – отцю Миколі. Він зустрічає біля аптеки, де миготить зелений неоновий хрест. Цікавий збіг. З місця, яке зараз модно називати ресепшн, піднімається монахиня: «Слава Іісусу Христу! Проходьте».
   Владика сидить на краєчку довгого столу, повільно піднімає голову. «Владико, це Ростислав. Ви його чекали», – каже отець Микола й виходить. Вітаюся, цілую старечу руку,  сідаю навпроти.
 –  Розкажіть про себе трохи.
 – Я завжди щасливий, коли  можу послужити людям, а особливо – молоді. Я вже старий – ото тільки говорити й залишається (сміється). Що можу – то ще якось роблю…» – говорить привітно.
   Розповідаю. Владика слухає уважно, часто мружиться (бачить уже погано). На грудях у нього висить хрест. На лівій руці – чорний спортивний простенький годинник. Почуваюся наче герої притч, що сидять перед  мудрецем. Зліва, біля дверей, сперта до стіни металева палиця, що підтримує Блаженнішого при ходьбі. Позаду – полиці з книгами, справа, над столом, ікона… Атмосфера спокійна, немов для відпочинку. Хоча те, що тут відбувається, здається відпочинком лише на перший погляд. Це – важка праця.
   Розмова повертає в цікаве русло: що робити молоді у часи постійних цивілізаційних перемін?
   Починаємо вести бесіду про благодійність. Я розповідаю про те, чим займаюсь: про роботу з дітьми-сиротами, про те, що найголовніше – давати їм путівку в життя, виховувати, навчати…
Владика киває головою: «Нам усім треба любов. А тим, хто живе без мами і без батька – найбільше. Сироти, як кожна дитина, потребують любови, а не тільки дарунків до Святого Миколая чи Різдва Христового. То все правда. Знаєте, коли я служив в Америці, на моїй парафії була в’язниця для людей з фізичними і психічними проблемами. Мій знайомий працював у тій в’язниці, спілкувався з людьми, яких туди присилали, аби визначити, де саме їх утримувати. Одного разу ми з ним говорили, і він каже: «Це страшно, але дев’ять з десяти злочинців жаліються, що в дитинстві їм не вистачало любови, уваги, тепла…».

   Найперше – маємо молитись і робити все, аби сиріт у нас не було так багато, як зараз. Є родини, котрі готові взяти дітей до себе та стати їм батьками. Це важливо – турбуватися про ближнього. Особливо тепер, коли війна забирає батьків і множить сиріт.    Ми маємо прагнути миру. Багато хто думає, що мир – то відсутність війни. Але мир є це  дещо більше. Мир – ще й добрі стосунки між людьми, коли ми не брешемо один одному, не шукаємо вигоду, не бажаємо зла. Мир треба нести кожного дня, кожного дня треба налагоджувати контакти між людьми, шукати доброго спілкування.

   Коли я спитав, що найголовніше можуть робити українці діаспори для своєї країни,  Блаженніший на хвильку замислився:

Певно, найважніше – це приїздити до України і нести довіру. В Союзі всі всіх боялись, боялись довіряти. Тоталітарна держава побудована на страсі. Зараз це треба змінювати. Коли ти своїми вчинками показуєш людині «я тобі вірю, я тобі довіряю», відкриваєш добро свого серця, це робить її іншою. Коли українці приїздять із-за кордону і роблять тут, в Україні, якісь гарні справи серед людей, вони показують приклад, створюють атмосферу довіри. Українці готові змінюватись, але їм треба показувати, в якому напрямку йти. Найкраще то робити власним прикладом. Можна, звичайно, збирати гроші, книги, одяг, іншу матеріяльну поміч, але найкраще – то їхати сюди, як є нагода і можливість, спілкуватися з людьми.

   Ми говорили майже годину. Важко сказати, про що лише не заходила мова. І все це було не поверхнево, кожне слово Владики наче концентрат мудрості, життєвого досвіду і любові. Так, саме любові. Скільки добра було в його примруженому погляді, у дотику руки, у посмішці – не передати словами.
«Колись в Америці, а в якому місті – уже й не згадаю, наче в Нью-Йорку, спускався я до їх метро. Біля турнікету стояв темний дядько, щоб ото таким, як я, пояснювати, як спускатися та куди їхати. На груди він почепив якийсь дивний бедж. Я підійшов і розгледів такий напис: «Smile, God Loves You». То було так неймовірно. Справді, важливо знати, що тебе люблять. В опереті Кальмана «Королева чардашу» є слова: «Як солодко не любити, а тільки бути любими». Але що є любов? Любов – то робити добро ближньому, бажати добра ближньому, любити самим», – ділиться Блаженніший.
   Розумію, що розмову потрібно завершувати і дати Владиці відпочити, але хотілося б ось так сидіти хоч цілий день. Назавжи запам’ятаю слова Блаженнішого, сказані мені на прощання, які, переконаний, стосуються кожного:

Хай у Вас все буде добре. Пам’ятайте, що любов – то основа всього у світі. Будуймо оази любові…

   Такі люди надихають нас, передають свою енергію вірити, любити, творити, робити добро. Без зайвого пафосу,  просто, дружньо, з посмішкою на обличчі вчать нас бути гідними, бути Людьми. Дай Бог цьому велету духу ще довгих років життя, плідної праці та сил.

 

 О, про молодь ми тут теж говорили сьогодні з сестрами (монахинями). Вони приїхали з Хорватії (мабуть, саме цих двох монахинь зустрів я на Інститутській, коли піднімався до Владики; аж незручно, бо розумію, що хвилин з десять йому довелось чекати). Я бачу, що нове покоління є прогресивним, іншим, ніж були ми.  Але багато людей страшаться відповідальности. Можу навести приклад: раніше, коли ми здобували духовну освіту, всі хотіли якнайшвидше висвятитись, стати священиками та йти служити. Зараз часто чути «я ще не готовий, ще не час»… Це саме й сестри кажуть – якщо раніше приходила молодь і залишалась, то тепер нерідко боїться…
 Я часто зустрічаюся з молодими людьми в університетах чи ще десь. Іноді це двадцять, буває й більше ста людей. По питаннях бачу їх потребу. Молодь хоче чогось постійного і вартісного. Молодь хоче солідних, тривалих цінностей – сім’ю, дружбу, довіру, любов, щирість… Цього їм бракує, саме це треба давати. Молоді люди готові діяти, але їм важко себе знайти.
 Думаю, що варто підтримувати молодіжні організації. В Союзі ініціатива – це було недобре. Як тільки ти виділявся серед інших, піднімав голову, цю голову швидко відсікали. Зараз ініціятиву можна проявляти вільно, але має бути готовність узяти на себе відповідальність. Не треба вказувати молоді, що робити,  вона розбереться сама. Важним є виховати в ній  правильні цінності і дати правильні орієнтири.
 У суспільстві перемін, аби зберегти себе, треба мати міцний стержень душі. Зараз багато молодих людей свою енергію вкладають у волонтерство – один із проявів служіння. І хоча найпереконаніші волонтери, як я помічаю, це вже зрілі люди – від 40 до 50, енергія молоді – це важне. Ще більш важне, щоб вона потім не згасла. Ми маємо віддавати – давати у світ добро, милосердя, любов… Я бачу кожну професію як служіння. Лікар, вчитель, письменник, робітник і навіть політик – то служіння іншим. Тільки тоді, коли ми віддаємо, стаємо багатшими. Треба формувати в людях розуміння служіння.

 

 

Автор висловлює вдячність Владиці Кену+ (Новаківському), єпарху Нью-Вестмінстерському у Британській Колумбії, котрий зробив цю зустріч можливою.

Текст читає Валентина Волянюк

Автор Ростислав Галелюк

Rostyslav_and_Huzar