Українські художники 21 століття – Христина Катракіс

Українські художники 21 століття
Христина Катракіс: успіх – це бути потрібним

 

Сьогодні нерідко дітей відомих батьків називають «золотою молоддю». Вважають, що все, на що вони здатні – почивати на лаврах і розважатися за гроші, зароблені батьківським потом. Проте є люди, які руйнують ці стереотипи.  Серед них – Христина Катракіс – відома американська художниця. Своє ім’я вона зробила сама працею та наполегливістю, хоча могла скористатися зв’язками та  світовим визнанням батька – скульптора Анатолія Куща. Утім , як зазначає мисткиня, для неї принципово в житті всього досягати самостійно.  
   Нині картини художниці  можна побачити в колекціях Б. Обами, Б. Клінтона, Б. Пітта, Дж. Клуні, С. Лорен, Шер, Т. Тернер та інших знаменитостей. У  свої 33 роки Христина – посланець доброї волі ООН в сфері культури, філантроп, доктор історичних наук, професор, художник – постановник голлівудських фільмів, продюсер, телеведуча, президент Міжнародної Академії мистецтв. Також в її доробку – запис музичного альбому в стилі етно-модерн!
   Дивлячись на цю красиву (справжня модель!) усміхнену жінку, не віриться, що її життя було не надто солодким, а шлях до успіху сповитий колючими тернами.  Під час аварії на ЧАЕС вона – шестирічна дівчинка – мешкала разом з батьками   всього за 30км від зловісного реактора. Як наслідок тієї страшної аварії – двічі перенесла рак і смерть власної дитини. Проте вона не зупинилась, не зламалась, навпаки,  стала сильною і цілеспрямованою. Життя Христини – справжній приклад для інших людей, які мають подібні проблеми. Щороку вона допомагає багатьом дітям – сиротам і тим, кого покинули батьки. Серед них діти хворі на рак та з психічними вадами, обдаровані діти, але які не мають можливості реалізувати свій талант. Вона вчить їх не виживати, а жити, незважаючи ні на що.

 

Ви, Христино,  жили в багатьох країнах: Грузії, США, Греції, Україні. Де почуваєтесь вдома?

   Я вірю в те, що дім там, де моє серце і душа. Вважаю себе людиною світу, не обмежуючи якимось одним місцем на карті. В Греції маю дім на маленькому острові Мілос, де люблю бувати влітку. Там частинка моєї душі. З дитинства захоплююсь культурою цієї країни. В 12 років я потрапила в США. Там  зросла, отримала освіту, працювала, тому цей період  життя теж завжди буде частиною мого існування. І я, як громадянин, також несу свій обов’язок перед Америкою.

   Але завжди відчувала себе й українкою і пишаюсь тим, що народилася в цій чудовій країні. Тут, як кажуть, зарита моя пуповина. Етнічно в моїй родині є дуже багато різної крові. Української – практично немає. Утім це не заважає мені бути українкою. В мені є грецька кров – по батькові, по матері – польська і грузинська, литовська, вірменська, італійська. І ця етнічна суміші лише додає мені розуміння, поваги до інших культур. Вважаю, що немає нічого страшнішого, ніж шовінізм, ксенофобія, расизм.

   Що вплинуло на ваше формування як художника? Спадковість чи пережиті події? Як рано прокинувся талант?

   Свідомо малювати я почала десь з двох рочків. Мабуть, генетика таки зіграла свою роль. Адже вся батькова родина була іконописцями і водночас – простими фермерами. Цікаво, що й  сам батько рано почав ліпити, не маючи спеціальної освіти. Тому мені здається, що це все-таки передається. Мене ніхто не змушував малювати!  Мистецтво з дитинства стало моїм життям, а потім просто врятувало від тягара багатьох нещасть, яких довелось звідати. Малюючи, я втікала в інший, повний любові світ, який сама створювала. Така собі дитяча утопія. Я рано зрозуміла, що мистецтво для мене – не робота, а спосіб життя. Це був мій єдиний голос, який могли почути всі.

   Зараз в рамках місії програми «Give a Voice to Children» («Дай голос дитині») намагаюсь те саме зробити для дітей. Мені поталанило, що в дитинстві я мала під рукою всі художні матеріали (олівці, фарби і т. д.), щоб малювати і якось виражати свої тривоги. Багатьом дітям (я працювала з ними  в Америці, Європі, Африці, нині – в Україні) цього не дано. Діти, які перенесли травму (покинуті батьками, жертви війни, хворі на рак) часто не можуть описати свій душевний біль словами, але можуть намалювати. Малюючи, вони лікують самі себе. Така собі арт-терапія. Мова мистецтва  набагато гучніша, ніж  будь-які слова.

 

   Хто найбільше вплинув на стиль написання Ваших картин? Що надихає на творчість зараз?

   У нас вдома була унікальна бібліотека. Багато книжок про мистецтво. Я могла “пропасти” в книжках – обкластися ними, що мене не було й видно. І ця “хвороба” – любов до читання – залишилась у мене на все життя. Я все вбирала в себе, як та губка.

   Завжди малювала по-своєму, ніколи не копіювала стиль інших живописців. Мені здається, коли художник пише «під когось», це виглядає трохи жалюгідно Адже все життя він буде лише плагіатором, але тим “кимось” ніколи не стане. Чому П. Пікассо колекціонував роботи М. Приймаченко – сільської української жінки? Тому, що вона не була під чиїмось впливом і змогла розкрити в роботах свою самобутність, своє особливе бачення світу (хай навіть казкове). Вважаю, що кожен художник повинен знайти свій унікальний шлях і бачення, тільки тоді він стане справжнім митцем.

   Відомо, що Ви стали моделлю для свого батька Анатолія Куща, коли він працював над монументом Незалежності. Як Вам ця причетність до української історії?Pamyatnik-Nezavisimosti-Ukrainyi-na-Maydane-Nezalezhnosti.

   Мене аж занадто часто про це запитують. Вкотре відповідаю – я навіть не знала, що батько хоче мене використати як модель. Я жила тоді в Мемфісі, тато зателефонував мені і попросив зробити декілька фото з піднятими руками, ніби тримаю гілку. Для чого – не пояснював, бо, знаючи мою натуру, розумів: скаже, що хоче з мене робити пам’ятник Незалежності – я, ясна річ, відмовлюсь. Для чого мені така «популярність»? До речі, він з мене робив багато скульптур, наприклад, Либідь в монументі «Засновники Києва». Навіть відмовив тодішньому меру Києва використати, як модель, його дружину.  У батька було своє бачення того образу.

   Звісно, бути символом незалежної України – для мене висока честь і велика відповідальність. Але, зрозумійте, це заслуга батька, не моя. Моделлю може бути будь-хто. Судити про мене будуть по моїх роботах. Коли ми дивимося на «Давида» Мікеланджело, хіба замислюємося, хто був моделлю? Ні, ми просто бачимо геніальне творіння Мікеланджело.

 

   Ви працюєте послом доброї волі в ООН разом з відомими зірками кіно (Джолі, Гібсон, Пітт, Клуні). В чому суть цієї Вашої діяльності?

   У кожного з посланців доброї волі ООН своя сфера діяльності. Наприклад, Дж. Клуні займається побудовою лікарень в Африці, Анджеліна Джолі – біженцями, Боно – миротворчими акціями, політичними переговорами з лідерами різних країн, проводить акції проти голоду, СНІДу.

   З Дж. Клуні ми разом працювали у Дерфурі, де була етнічна чистка, справжній геноцид, під час якого знищили фактично все чоловіче населення племені тутсі. Місцеві жінки не в змозі були прогодувати своїх дітей. Ми створили для них робочі місця, дали можливість працювати і заробляти гроші. Ми  розуміли, якщо дамо гроші одноразово, завтра тут  знову буде голод (постійна проблема в Африці).  Жінки почали робити свої національні вироби – біжутерію, орнаменти, декор. Ми заключили контракти із магазинами світу, з відомими кутюр’є, які продають їхню продукцію або використовують у своїх колекціях. Люди почали купувати ці вироби. Адже вони не лише красиві, в них ще й певна ідея.

  no_man_is_an_island_12_20130326_1705254580 Для мене велика честь бути першою людиною українського походження, якій доручили місію в ООН. До речі, ця місія абсолютно філантропічна і доброчинна. Можливість бути представником ООН – це вже честь, потрібно бути гідним її, в тому числі й матеріально.

   Моя робота – допомога онкохворим дітям і хворими на серцеві недуги, сиротам. Я проводжу арт-терапію, щоб допомогти їм вийти з травми, адаптуватись.  Коли приїжджаю в сиротинці, діти, які вже добре знають мене, біжать зустрічати, радісно вигукуючи: «Христя!». На жаль, я не можу всиновити хоча б якусь одну дитину.  Моя місія – опікуватись ними всіма. Але закликаю сім’ї, які мають можливість і бажання це зробити – усиновлюйте!

   

   Чорнобильська трагедія знайома Вам зовсім не з книг. Це не тільки загальнонаціональне лихо, але і Ваше особисте горе, яке знайшло відображення у творчості. Розкажіть більше про серію своїх полотен “ЗОНА”.

   Я не відразу, але все ж зрозуміла, що не можна ховати в собі свій біль. Потрібно його виплеснути назовні, бо все те, що пережила, що подолала – може допомогти іншим. Два роки вивчала психологію не для того, щоб отримати ще одну професію, а щоб допомогти, насамперед, собі. Тільки визнавши свою проблему, усвідомивши, що вона є, а потім вирішивши, зможеш говорити про неї, як про особисту перемогу.

   «Зона» – приклад того, як я намагаюся через мистецтво говорити зі світом про своє, наболіле. Напевно, тому ця серія картин  надзвичайно сильна і емоційно, і  енергетично. На першій виставці в Америці люди плакали. Вони не знали про Чорнобиль, про Україну, про те, що я пережила, просто відчували енергетику, яку я вклала в ці роботи. Мова мистецтва – універсальна. Вона не потребує перекладу. Її розуміють і відчувають усі.

   Гадаю, що «Зона» виграла головну премію ООН “Freedom to Create” («Свобода вираження») тому, що в ній – крик моєї душі, моє горе, моя материнська туга, мої сльози за померлим синочком,  який народився з синдромом «чорнобильського серця». Я так довго ці муки тримала в собі, що врешті-решт зрозуміла: не розповім про них – втрачу глузд. Два тижні не виходила з майстерні, не помічала часу, забула про їжу, про воду – про все.  Тільки робота була  спасінням. Так народилася “Зона”. www.christinakatrakis.com

   415661

   Цікаво, у  Вас багато друзів? Хто вони – такі ж відомі люди, як і Ви? Чим любите займатись у вільний час?

   Вільного часу не так і багато. Намагаюсь його провести із чоловіком. Для мене важливі ці хвилини простого людського щастя, той «sacred time», коли ми тільки разом – і немає тоді місця ні роботі, ні телефонним дзвінкам.

   У мене мало друзів, а ось знайомих – багато. Коли хтось стверджує, що в нього багато друзів, то насправді їх мало або й взагалі нема. Мої друзі (їх всього п’ятеро) перевірені життям, вони ніякі не супер зірки – звичайнісінькі люди. Але я точно знаю, що ніколи не опинюсь на вулиці, вони приймуть мене у свій дім. Друзі перевіряються не тільки бідою, але й щастям. Ви, думаю, погодитесь, дехто просто не може витримати успіху іншого. Своїх друзів, хоча живуть вони в різних країнах і зустрічаємось ми нечасто, я люблю. Довіряю їм, як собі. Звичайно, мій найближчий друг – коханий чоловік Роман.

   

 1779988_642409875794699_1866235493_n  Як ставитеся до всього, що зараз відбувається в Україні? Ці події  знайдуть відображення у Вашій творчості?

   Неможливо було дивитися на українських матерів, які плакали на Майдані за своїми синами. Я розумію їх  біль, бо колись сама тримала на руках свою маленьку мертву дитину. В таку мить усвідомлюєш, яка беззахисна, безпорадна людина перед долею. Природньо, коли діти ховають батьків (тут хочеш не хочеш – так мусить бути). Утім немає нічого більш неприродного, ніж батькам оплакувати своїх дітей.

   Мені болить все, що зараз переживають українці. Я роблю заяви для всесвітньої преси про те, що справді коїться в Україні, адже сама є свідком всіх подій.  Намагаюсь привернути увагу світу, щоб були якісь реальні дії, а не просто розмови. Вважаю, біда українського народу криється в тому, що ми постійно сперечаємося і ділимося, замість того, щоб єднатися. Коли мені хтось розповідає, що він  100% етнічний українець, то мені стає трохи смішно. Через Україну пройшло стільки народів, стільки культур, залишивши свій слід. Але в цьому, може, і є наша сила, наша багатогранність, наше багатство.

   Зараз на творчість залишається дуже мало часу. Щодня – акції, заяви, перемовини, візити. Але недавно все ж почала нову серію робіт. Мені здається, вона буде цікава. Народились вони на якомусь підсвідомому рівні. Особливість цих картин у тому, що на них – оголені молоді тіла. Я їх  зробила зовсім прозорими, як краплини води, як сльози, крізь які видно світ. Це моє бачення того, що сталося на Майдані. Для мене душі загиблих стали тими прозорими чистими слізьми. Я ніколи не роблю чогось банального або очікуваного… Ще один древньогрецький поет написав: «Нема нічого жахливішого і красивішого, ніж тіла молодих людей, які полягли за свободу».

 

   Ваше життя – суцільна боротьба. Проте без перебільшення можна сказати, що зараз Ви успішна людина. Що є успіх для Вас особисто? Як його досягнути? Можливо, Ваші поради стануть у нагоді нашим читачам.

     Для мене успіх складають три речі.

   Перше – успіх людини як особистості. Про це можна сказати двома словами – «бути потрібним». Я хочу бути потрібною людям, бачити, що моя допомога хоч трішки змінює на краще їхнє життя, радіти усміхненим дитячим  обличчям. Потрібним бути просто – відвідате раз на тиждень сиротинець. Прочитайте там дітям книжку, помалюйте з ними, вивчіть разом пісню. Їм не так потрібні ваші гроші – потрібна увага, яку, переконана, може дати, якщо не кожен, то багато хто.

   Друге, що приведе до успіху – відкрийте своє покликання, талант, здібності та розвивайте їх.  Ніколи не нехтуйте ними – це найбільший гріх.  Пікассо сказав: «Природа дала кожній людині талант. Найгірше – не відкривати його світові».

   Третя складова успіху – мати поряд кохану людину, з якою відчуваєш себе жаданою та будуєш родину. Жіноче щастя для мене дуже важливе. Зараз я щаслива, бо знайшла таку людину, хоча пережила і зраду, і болісне розлучення. Все, про що я сказала, є обов’язковими у досягненні успіху.

 

   Чи виставлялись Ваші роботи в Канаді? Що б Ви побажали  нашим читачам – українцям, що живуть в цій країні, в переддень Великодня?

        На жаль, жодного разу мої роботи не виставлялись в Канаді. Утім я б радо відгукнулась на запрошення відвідати і провести якусь акцію в цій державі. Вона мені дуже подобається своєю виваженою, толерантною, якоюсь вишукано -аристократичною політикою. А українська діаспора Канади – це явище просто унікальне. Адже де ще в світі українці так свято зберігають і шанують все, що складає сутність нації – рідну мову, традиції, культуру, історію. Я була в багатьох країнах і, звичайно, зустрічалась там із вихідцями з України. І  впевнено можу сказати, що українська канадська діаспора має чим пишатися  і особливо  країною, яка її прихистила. Тож  це моє особисте привітання і повага – всім вам!

   Я не можу назвати себе ревною християнкою, хоча  розписала багато храмів по світу. Але вірю в знаки, які посилає нам небо. Великдень для мене дуже символічне свято, бо у цей день я познайомилась із своїм чоловіком.

   Часто ми забуваємо, що Великдень – це духовне відродження людини, яка повинна воскреснути разом Ісусом Христом. Пам’ятаючи Його жертву, маємо самі змінитися на краще і воскреснути.

Хочу побажати цього воскресіння кожній людині. Великдень – прекрасний час, щоб вкотре замислитися над тим, хто ти є і що ти хочеш від життя. Змініть своє життя – зробіть його духовнішим.Творіть добро, допомагаючи іншим, приділяйте більше уваги дітям, дружині чи чоловікові. Увага і любов – основа всього. Адже Бог і є любов.