Чому заєць взимку білий?

Тихою ходою йде по лісі білосніжна зима. Оглядає вона кожен кущик і деревце, турботливо вкриває їх пухнастою
сніговою ковдрою, щоб не мерзли в тріскучі морози.
Лісові звірята до зими добре підготувалися. Хто запасів наскладав повну комору й тепер лише час від часу виглядає
з нірки подивитися, що довкола коїться, хто взагалі солодко спить і вухом не веде. Тільки заєць-пустун, відколи впав
перший сніг, розійшовся не на жарт. Цілісінький день гасає він, як навіжений, ще й через голову перекидається, бо
бачить сніг уперше в житті.
Щоправда, недовго тішився вухатий. Якось уранці вискочив він з-під куща й добряче розігнався (хотів новий рекорд на
швидкість поставити), а тут раптом із-за ялини вовк зубами клац:
– Дивина! Сніданок сам до мене прибіг!
Заєць дременув, тільки його вовк і бачив. Сів довговухий на галявині, відхекується, а його вже запримітила лисиця.
Облизується хитрюга і ласкаво-ласкаво каже:
– Іди до мене, пухнастику! Ходи, солоденький!
Цілісінький день бігав заєць лісом, а сховатися ніде, бо відусіль якась небезпека чигає. Як стемніло, принишк він під
кущем калини. Дуже натомився заєць та, тремтячи від страху, думає: “Хоч би хвильку подрімати і перепочити”. Та де
там! Пугач із сосни:
– Пугу-пугу! Бачу тебе, бачу!
Знову заєць кинувся прожогом навтьоки. Забіг у колючі зарості терену й гірко заплакав, тихесенько схлипуючи:
– Що ж це діється?! Ніхто мене влітку і восени не помічав, а тут як змовилися! Нема тепер мені життя в лісі…
Неподалік зима якраз розсипала срібло по ялинових голках. Почула вона бідкання зайця і підбадьорливо усміхнулася
йому:
– Як же їм тебе не бачити, коли навколо все біле, а ти сірий! Восени тобі, сірому, добре було в сухій траві ховатися, а
тепер здалеку видно…
– Це ти винна! – розсердився заєць, аж лапкою спересердя тупнув. – Ти все білим снігом
засипала! Прибирай його геть!
Хоч заєць казав правду і зимі було шкода куцохвостого, але свої снігові намети вона прибрати
ніяк не могла, бо земля надто померзне, рослини погинуть і звірятам, що глибоко в норах
зимують, непереливки буде. То зайцю пропадати нізащо?! Подумала трохи зима , а тоді
погладила вухастика по спинці, і там, де рукою провела, сіра зайцева шубка памороззю
вкрилася. За якусь мить побігайчик став білий-білісінький, як свіжий сніжок. Повеселів
зайчик, зимі подякував та й пострибав у ліс. Тепер ніхто його там не помітить!
Відтоді з приходом зими заєць вбирається в білу шубку.