Айсберги зблизька – велич, мальовничість і неприступність

Наша мама не любить воду. Не любить великі водні простори, не любить кораблі. Ніколи не бажала поїхати в круїз. Можливо, тому, що малою дівчинкою, перепливаючи Велику Воду, вона пережила гнітючу тривогу, непевність і страх айсбергів. Тоді всі ще пам’ятали катастрофу «Титаніка», і неважко уявити почуття дитини, коли вона чула в тумані серед моря гудіння сирен корабля.

Айсберги приходять до нас переважно з Ґренландії на початку літа, вони навіть мають так звану «Алею Айсбергів», якою мандрують з півночі до берегів Ньюфаундленду. Вік гігантських крижаних брил сягає 10 тисяч років, і вони раніше чи пізніше цілковито та безповоротно розтають до кінця сезону.

Коли ми поїхали в подорож на Ньюфаундленд, сподівання побачити айсберги були на нашому «to do list». Кілька разів ми бачили їх дуже здалеку, але від близької зустрічі перехопило подих. Моє перше враження – суміш дитячого захоплення й фотографічного виклику. Сонця не було, а лід – зовсім близько! У рибальському селищі Сен-Люнер-Ґріке всю затоку, мов вівці кошару, заповнили айсберги. Різного розміру і чудернацьких форм, вони мирно похитувалися на хвилях, видаючи дивний кришталево-шиплячий шум. Оцей ледь чутний звук виходить, коли при таненні вивільняються бульбашки законсервованого в айсбергу тисячолітнього повітря. Рибальський човник маневрував, обходячи крижини, що вражали яскраво-блакитним відтінком. Я почав клацати, перескакуючи з каменя на камінь, але треба було їхати, щоб не лишитися на ніч надворі.

Наступного дня лив дощ (не дуже фотографічно). Ми присвятили його музеєві вікінгів: якраз вони добре асоціювалися з туманом і холодним дощем. Було цікаво, але айсберги манили мене сильніше. І ось нарешті прогноз ясного дня! Ще до шостої ранку зриваюсь і вислизаю до авта. Довелося, щоправда, зчищати паморозь з шиб (це початок липня!). Дружина, вона ж капітан нашої поїздки, не витримала і також вскочила в авто. Фотографії тоді вийшли непогані. Дві величезні брили при вході в затоку – одна з носом, як у корабля, та хвостом, як у літака, а інша, як буханка хліба – переливались і блищали в променях сонця.

Коли ми повернулися, то невеликий на вигляд айсберг виднівся просто з нашої веранди у «Готелі Вікінгів». Я трохи замріявся, задивившись на мальовничий горизонт з айсбергом, і все ж помітив, як попри нього саме проплив човник з рибалкою. Ось тоді якраз стала помітна величина (як немалий собі будинок!) цієї «крижинки». Насправді, деякі айсберги бувають кілометри завдовжки та ще й височенні. Небезпечно, коли вони розколюються або перекидаються. Їх безперервно підточує вода, тож центр ваги крижаної брили міняється, і вона може цілком несподівано перекинутись. Цього ми не бачили, а ось форми, які свідчать про зміну положення айсберга, що він схилився набік чи перевернувся, видно постійно по жолобках їхніх «ватерліній».

Крига айсбергів дуже чиста, адже тоді, коли вона утворилася, не було тих хімічних та інших забруднень, від яких нині не застрахована навіть північна крига. Вода з айсберга завжди прісна, маломінералізована, за складом близька до дистильованої, а структура криги дещо відрізняється від звичайного льоду, адже вона утворена під досить великим тиском у тисячолітнього віку льодовиках.

Та це ще не вся розповідь. На відзначення досягнення нами найпівнічнішого пункту поїздки годилося вчинити щось символічне. І ось рішення: ми маємо якось зігріти ту кригу, зробити її справді своєю. Сказано – зроблено. З невеликими пригодами та замоченими черевиками виловлено з води невеликий уламок голубого тисячорічного льоду і в холодильній торбі викладено на скляний столик, що на веранді нашої кімнати. Тоді ми відкололи по кілька невеликих шматочків і додали до келихів… з горілкою. Разом з незабутнім м’яким та прохолодним її смаком всотали ми в себе і близько присвоїли дух непокірної канадської півночі. На здоров’я, Канадо!

Текст і фото: Микола Сварник